Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

РОЗДІЛ 27

Поза світами і поза часом

Зупинка маршрутки. Сірий бетон під ногами, машини гальмують ривками, люди поспішають із телефонами в руках, бурмочуть щось собі під ніс і, звісно ж, витріщаються на нього — на мого варвара. На мого Ґлейва.

Ми стоїмо, тримаючись за руки, і його міцна долоня застигла в моїй, ніби він боїться відпустити, загубитися серед цього незнаного йому шуму. Його очі — дві темні безодні з ізумрудними іскрами — широко розплющені, він озирається навколо, наче вперше побачив апокаліпсис і не може вирішити, тікати від нього чи приєднатися.

Він був у шоці. По-справжньому. Від душі, до кісток. Йому здавалося, що він потрапив до царства механічних демонів. Автобуси з шипінням відкривали двері, люди заходили й виходили, діти верещали, машини сигналили, хтось лаявся в телефон — усе це накривало його хвилею.

Я побачила, як сіпнулося його око, коли якийсь хлопець у навушниках мало не врізався в нього й прошепотів крізь зуби:
— Що за косплей?

Я зареготала. Та так, що аж скрутилася навпіл:
— Тобі, милий, перевдягтися б. Бо нас або в «Дом-2» покличуть, або в дурку відвезуть.

Він повільно повернув до мене голову. Червона коса, важкий плащ із шкіряними ременями, пояс, на якому все ще теліпалася сталева пряжка з рунами. І обличчя — те шляхетне, похмуре обличчя чоловіка, який щойно бився з драконом, а тепер стоїть поруч із кіоском, де продають шаурму.

— Тут… усе… гуде, — пробурмотів він.
— Ласкаво просимо у мій світ, вождю. XXI століття. Тримайся міцніше.

Ми йшли тротуаром, його рука тепла в моїй, очі метушаться навсібіч, як у дитини на карнавалі. А мене в той момент… понесло.

Наче хтось відкрутив кран у моїй голові, і пам’ять хлинула фонтаном — несподівано, нахабно, по-справжньому.

Ось я — ще вчора, за відчуттями — стою на пероні метро, очі напівзаплющені, в навушниках Evanescence, її голос про «bring me to life» зараз звучить майже знущально-пророче. На плечі сумка з вином, у руці пакет із ролами з «СушіХати». Я йшла додому, думаючи влаштувати собі затишний вечір… ну, знаєш: Netflix, піжама, може, дурнуватий чат із дівчатами.

І все. Більше у тієї міської дівчини не було жодного звичайного вечора.

Пригадались гопники. Ті придурки в спортивках, у яких IQ нижчий за температуру тіла. Один тягнеться до сумки, другий прикидається, що жартує. А потім — спалах. Не в очах — у просторі. Немов реальність хруснула, як пакетик кетчупу в кишені — і я провалилась.

А тепер, після, хто його знає, скількох тижнів і скількох емоційних американських гірок, я веду за руку варвара. Ні, не «варвара», а Вождя. Із гривою кольору крові, з руками, від яких або кидаєшся в обійми, або кричиш у подушку. Я веду його проспектом, а він дивиться на вивіску «Салон штор Мадлен», наче це храм предків.

Ось і він — XXI століття, технологічний, зухвалий, цифровий — і ось він, Ґлейв, моя особиста ходяча легенда з епохи, де біографію замінюють шрами на грудях.

І якби тоді, в метро, мені підкинули листочок із написом: «Ти скоро потрапиш в інший світ, закохаєшся в дикуна, пройдеш вогонь, воду і страту Тільди», я б, певно, подумала, що це реклама курсів сценаристів.

Але ні. Це — мій щоденник. Це — мої будні. Ось так тепер виглядає моє життя.

— Чого це ти так посміхаєшся? — запитав Ґлейв, мружачись на рекламний щит з якимось мужиком у окулярах і написом «2 за ціною 1».

— Просто думаю, — відповіла я, — що іноді всесвіт пише сценарії краще, ніж серіали.
Він трохи нахилив голову.
— Це добре?
— Це… капець як складно. Але дуже захопливо.

Ми дійшли до під’їзду. Я спритно набрала код, двері зі стогоном видали електронне «пшшш», і Ґлейв трохи здригнувся.
— Це закляття? — прошепотів він.
— Майже, — хмикнула я. — Електронна магія на батарейках.

Він зайшов слідом, насторожений, як звір у лігві — тільки замість вовчих шкур тут тхне пліснявою, дешевим лаком і котлетами бабці.

— Тут ти жила?
— Тут я вчилася виживати. Не гірше, ніж у твоєму Нортунді. Тільки у вас там списи, а в нас — квартплата й комуналка.

Ми піднялися на третій. Я зупинилась перед дверима, вдихнула — і ось воно: клацання замка, скрип рідної залізної стулки — і я знову у своїй старій реальності.

Все, як було. Килим із трояндами на стіні. Стелаж із книжками, якими я пишалась в універі. Плед, яким вкривалась у листопаді, коли опалення «ще не дали».

Я стояла на порозі — між світами, між тоді й зараз.

А Ґлейв… увійшов, озирнувся, похмуро ткнув пальцем у стелю:
— Чому над нами так багато світла?
— Лампочка, — пояснила я. — Звичайна. Не блискавка, не магія, не боги — просто розжарена вольфрамова нитка.
— Ясно, — сказав він, нічого не зрозумівши.

Він підійшов до холодильника, поклав долоню на білу дверцята:
— Це що, скриня з закляттям холоду?
— Ну, ти майже вгадав, — кивнула я. — Там залишки мого минулого життя: пельмені й банка бабусиних огірків.

А потім був туалет.
Цей момент я запам’ятаю назавжди.

Він вийшов звідти з виразом крайнього потрясіння.
— У вас… вода просто… зникає у вирі. Без відра. Без ями.
— Ласкаво просимо у світ унітазів, милий. Це прогрес.

Я ловила себе на думці, як це весело — бачити його, великого, грізного, того, що ледь не роздер людину в бою, в шоці від бачка зливу. Світ, у який я його привела, страшніший для нього за будь-якого ворога.

І все ж… він не втік. Він залишився. Просто сів на табурет біля кухні, витріщився на мікрохвильовку, ніби вона зараз вистрілить у нього магією, і прошепотів:

— Ти жила тут. Одна. У цьому дивному світі…
Я кивнула.
— Жила. Поки не почалася казка з іклами й мечами.

Він довго мовчав. Потім тихо додав:
— Ти була сильною ще задовго до того, як зустріла мене.

— Так, гаразд, — пробурмотіла я, зачиняючи за нами двері. — Треба тобі нормальний прикид дістати, мій доісторичний вождю. Бо твої шкури й чоботи в моєму районі викличуть істерики в пенсіонерок.