Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

— Віддайте артефакти, — сказав він. — Вони — джерело хаосу. Ви — як вірус, що тримається за пам’ять.

— Вони — голос, — відповіла Елісія. — Єдиний, хто ще може сказати правду.

— Їхня правда несе смерть, — прошипів Тарен. — Я сам бачив, як магія падала, як небо темніло! Вони зламали порядок!

Він підійшов до Невара — і Невар підвівся, не відходячи.

— Я не дам тобі уламок, — сказав він спокійно. — Він не твій.

Тарен ступив ще крок — але завмер. Його погляд ковзнув убік, до рук Елісії. Там був диск. Артефакт. Інший — але такий самий виклик. Мить — і погляд переплів жадобу з тривогою.

— Я візьму його силою, — прохрипів він, але вже дивився не на Невара.

Елісія відчула той погляд. Не як загрозу — як вирок. Раптом стало тихо: не в залі, а в ній самій. Всі голоси, всі очікування — завмерли. Залишилась лише вона і диск у її руках. Теплий. Наче живий, як пульс ще не зробленого вибору.

Вона зробила крок уперед.

— А я — дам, — раптом сказала Елісія.

Обидва обернулись.

Вона простягнула диск — не до Тарена. До Торріка.

— Візьми. І йди. Ви обоє. Його не втримати, але можна втримати сенс.

— Але ж ти… — почав Невар.

— Іди, — перебила вона. — Ти ще можеш тримати світ. Я можу тримати його.

Торрік ошелешено глянув на неї.

— Але...

— Немає але. Ти коваль. А світ іще не догорів.

— А ти?

— Я — затримаю його.

— Одна?

— Не одна. Зі мною — те, що пам’ятає.
 

Невар хотів щось сказати, але вона глянула на нього — і цього погляду вистачило. То був не заклик. І не наказ. То було прощання.

— Іди, — прошепотіла вона. — Не озирайся. Не зараз.

Торрік схопив Невара за руку.

— Ти сам сказав, що не всі повернуться, — буркнув він крізь зуби. — А вона робить так, щоб хоч хтось повернувся.

— Але ж... — Невар розгублено подивився на неї.

— Я не хочу, щоб ти був героєм, — Елісія ледь усміхнулась. — Я хочу, щоб ти залишився. Щоб хоч хтось залишився.

— Іди, — повторила Елісія.

Торрік схопив Невара. Вони рушили до виходу.

Тарен кинувся — але не за ними. На неї.

— Ти не зупиниш мене!

— Я не повинна тебе зупиняти. Але я можу стати межею. — мовила вона.

Він вдарив. Її меч пішов назустріч. Вони схрестили зброю. Удар за ударом — не мовчки. З кожним рухом — історія. Кожна іскра — тріщина в пам’яті. І потім — один удар влучив. Його клинок — у бік. Її клинок — у плече.

Вона відскочила, тримаючись за рану. Дихала тяжко.

— Чому? — крикнула Елісія. — Чому ти воюєш з тими, хто лишився?

— Бо вони зрадили нас! Бо нічого не змінилося!

— Ти кажеш про віру? Про гнів? — вона знову зійшлась із ним. Меч урізався в його броню. Він відскочив, але на обличчі — здивування. Вона ще стояла. Вона ще говорила.

— Якщо ми всі лиш гинемо за старе — значить, ми не варті нового, — прошепотіла вона через силу.

— Це не те, що я хотів...

— Але це те, що ти зробив, — відповіла Елісія.

Її коліна підкосились. Вона ще тримала меч, але пальці слабшали.

— Іди, Тарене, — мовила з останньою твердістю. — Якщо не можеш будувати — не ламай більше.

Він стояв. Потім відступив. Не переможець. Не зрадник. Порожній. І вийшов із зали.

Торрік і Невар бігли мовчки, майже наосліп, крізь камінь і пил, що сповзав зі склепіння, як попіл. За спиною залишались не лише удари — лишалась вона.

Вони не озирались. Бо не могли. Бо не сміли.

Лише звук — короткий, майже людський. Ревіння каменю — не руйнування, а мов відповідь. І з глибини вибухнуло світло, мов дихання світу, що нарешті вирішив відповісти.

П’єдестал здригнувся. Із серця східної ніші рвонуло світло. Не спалах — а відторгнення. Відлуння вибору.

Їх підхопило і викинуло, як буря — листя. Торрік встиг ухопити Невара за плече, але було запізно: їх розкидало, мов уламки віри.

Артефакти не світились. Але дихали. Мов серце, що пам’ятає удар, І диск, що пам'ятав Елісію.

У центрі залишилась вона.

Елісія сиділа, згорблена, без зброї. Без голосу. Лише поглядом — туди, де була східна ніша.

Вона дихала. Ще жила. Але не трималась за життя. Лише за тишу.

— Я... не світло, — прошепотіла. — Я лише тримала його.

П’єдестал мовчав. Але в тиші вже щось змінювалось.

Східна ніша все ще була порожньою.

Але чекала не на артефакт.

На людину.

Але вже точно не на Елісію.

І хоч ніша ще була порожньою — від неї вже йшло тепло. Не артефакт. Але чиясь присутність.

Ферінський фланг, біля схилів Іліону.

Гриміло.