Читати книгу - "Напівзагублений"

Леджер бере мізинець і обережно кладе його на одну з половинок амулета, а тоді загортає палець у цю половинку й обгортає зверху другою. Пергамент заплямовується кров’ю, але Леджер, здається, цим не переймається, і я думаю, що це добра ознака.

— Тепер обв’яжи його, — він тримає мізинець, а я беру шнурок і акуратно обмотую кілька разів цей згорточок, міцно затягуючи шнурок і зав’язуючи надійний вузол. Тоді ще раз обв’язую все іншим шнурком, щоб мізинець не вислизнув зі згорточка. Леджер запихає його в пляшку та закорковує її. Потім запалює свічку. Тримає над її вогником сургуч, краплі якого падають згори на корок, надійно запечатуючи пляшку.

Леджер дивиться на мене, а тоді захоплено розглядає пляшку.

— І це все? — запитую я.

— Ну, думаю, було б розважливо перевірити, — він повертається до Габріеля та запитує: — Хочеш спробувати першим?

Габріель усміхається мені та сягає по ніж.

— Чекайте-но. Це вам не іграшки! — застерігаю я їх обох. — Я не хочу виявити, що нам нічого не вдалося, за кілька секунд до власної смерті!

— Я не штрикатиму тебе в серце, лише спробую порізати шкіру, — каже Габріель. Він дивиться на Леджер і запитує: — Амулет мусить захищати від будь-яких ушкоджень, так?

— Мусив би.

І перш ніж я встигаю заперечити, Габріель штрикає мене ножем у долоню. За звичайних обставин я вже мав би там глибоку рану, але зараз навіть порізу не видно, і я взагалі нічого не відчуваю, наче лезо мене й не торкнулося.

— Спробуй розрізати мені руку. Легенько.

— Легенько розрізати? Зроблю все, на що спроможний.

Габріель вдаряє ножем мою правицю. Ніж ковзає по ній, і знову я нічого не відчуваю, а на шкірі не видно жодної подряпинки.

— Спробуй ще разочок, сильніше, — кажу я. — Оцим, — і даю йому Феїрборн.

Габріель встає зі стільця та спритно вдаряє Феїрборном мою руку, але той навіть не торкається її. Феїрборн прослизає повз і застрягає в столі.

— Гаразд. Отже, ножі, навіть Феїрборн, схоже, проблеми для тебе не становлять. Але Ловці зазвичай користуються пістолетами, — Габріель витягає з куртки свій пістолет і, всміхаючись, крутить його довкола пальця.

— Не розумію, чого це тебе так веселить.

Габріель каже:

— Ну, можу натомість спробувати тебе задушити. Завжди хотів це зробити.

— Дуже смішно. Мерщій, стріляй уже в мене.

Він цілиться пістолетом у моє плече, у живіт, а потім у ногу.

— Думаю, що в ногу. Праву чи ліву?

— Стріляй, та й по всьому, — я справді нервуюся і хочу скоріше це завершити.

Він стріляє. Постріл гучний.

Я дивлюся вниз.

— Ти добре цілився? — запитую я. Немає ані ранки, і я нічого не відчув.

Габріель дратується.

— Я завжди влучаю.

— Ну, а куди ж поділася куля?

Пошуки тривають кілька хвилин, і врешті-решт ми знаходимо її в дверях.

Леджер каже:

— Можливо, вона зрикошетила від тебе. Оце вже небезпечно. Випробовуйте самі. Там є рушниця, Габріелю, патрони в шухляді, але відходь якнайдалі.

Габріель підходить до стіни та знімає старезну дубельтівку. Заряджає її та знову шкіриться до мене.

— З обидвох стволів? — запитує він.

— Може, ходімо надвір?

Надворі Габріель цілиться мені в пояс, відходячи на певну відстань. Стріляє. Найбільше болю мені завдає звук пострілу. Дріб з рушниці шугає довкола мене, і я присідаю та заплющую очі. А коли знову їх розплющую, бачу, що Габріель регоче, лежачи на спині.

— Дробовик — просто монстр. Мало не вивихнув мені плече. Тебе не зачепило?

— Ні. Я щось відчував, але це мене, мабуть, просто повітрям обвіяло. Хочеш спробувати мене вдарити? — пропоную я. — Ну, рукою, кулаком?

Габріель сідає на землю.

— Ні. Маю передчуття, що це завдасть більшої шкоди мені, ніж тобі, — але він підводиться, бере рушницю за дуло та замахується нею. — Що скажеш? — шкіриться він.

— Ану-ну.

Він підходить до мене та намагається з розмаху лупнути рушницею по плечу, але не може влучити й сам мало не падає на землю, а я ледве стримуюся від сміху, і це його бісить, він кидає двостволку та пробує вразити мене в лице і в живіт швидкою серією подвійних ударів. На мій подив, його удари досягають мети, і я відчуваю, як його кулак торкається моїх щелепи та живота, але так лагідно, немовби він мене гладить. Натомість сам Габріель кривиться від болю та розтирає кулак.

— Думаю, що найцікавіше буде спробувати мене задушити, — кажу я.

— Залюбки, — відповідає він, хапаючи мене за горло. Я відчуваю шкірою тепло його долонь, які лагідно мене торкаються, і хоч я бачу, що він докладає максимум зусиль, але так нічого й не відчуваю, крім тепла його шкіри.

Я кажу йому:

— Таке враження, що ти мене легенько лоскочеш.

Габріель сміється й опускає руки.

— Гм, а що як… Придумав, ходімо в хижу, — він іде до раковини, вставляє в отвір затичку та відкручує кран.

— Хочеш мене втопити? — запитую я.

— Запхай голову під воду, а я триматиму тебе, — каже він.

— А якщо мені забракне дихання?

— Тоді ми знатимемо, де амулет не зарадить.

Я підходжу до раковини, нахиляюся над нею та занурюю голову під воду. Габріель кладе руки мені на потилицю та міцно тримає. Я видихаю, випускаючи з легенів усе повітря. Але зовсім не маю бажання знову його вдихати. Почуваюся дивно, голова трохи паморочиться, але потреби дихати немає. Я чекаю. Це ж не може тривати вічно? Чекаю-чекаю. Знаю, що минають хвилини, багато хвилин.

Аж ось я відчуваю бажання дихати, і мені стає гірше. Починаю смикатися та вивертатися, але Габріель і далі мене тримає. Мені бракує кисню. Паморочиться в голові, все довкола темніє. Я вдаряю Габріеля ногою, і він витягає мою голову з води.

— Усе нормально? — запитує він. Я кахикаю й відпльовуюся, а він регоче.

— Мені зрештою забракло повітря, — нарікаю я. — Міг захлинутися.

— Але не швидко. Ти майже десять хвилин був під водою.

— Ще щось можеш придумати? — запитую я.

— Шкода, що тут немає Меркурії, вона заморозила б тебе насмерть.

— Чомусь мені здається, що з цим я теж упорався б.

Габріель іде до мого наплічника та відкриває його, але тоді зупиняється й каже:

— Ану заплющ очі. Я ще дещо вигадав.

Я так і роблю.

За кілька секунд він каже:

— Постав руки за спину. Я зараз тебе вдарю, але так,