Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

Я пішла далі до неоґотичного костелу, що стояв над Бугом. Він гарно виглядав, краще, ніж якісь архітектурні шедеври, бо довкола був той самий простір, що й сто років тому. Я зупинилась, щоб сфотографувати увесь костел, і якийсь високий чоловік всміхнувся і сказав:

— Он звідти кращий ракурс!

І це було приємно, бо коли я бачу туристів у Львові, то мені хочеться, аби вони теж усе бачили в кращому ракурсі.

На внутрішньому подвір’ї, де, певно, був колись сакральний сад, працювали будівельники. Галицькі міста змінюються, навіть ті, що стоять осторонь від битих шляхів. Колись у Кам’янці-Струмиловій працювали ремісники, і з цього місто жило. В інтермедії Гаватовича гончара обдурив зайда, що видавав себе за мисливця. Як же це все пасувало до самого міста!

А потім я пішла узвозом до річки і знизу дивилася на костел, що ніби ширяв у повітрі. Оце і був той ракурс, який викликає благоговіння перед краєвидом.

Зразу за костелом був польський цвинтар, на якому паслися дві кози, і за огорожею чудова дерев’яна церква св. Михаїла, схожа на ту, що в Комарно, але покрита бляхою. Всюди росли квіти, буяли трави, було тихо і гарно. Я сіла на лавці, щоб з’їсти пиріжок, який купила на ринковій площі, і тут із сусідньої хати вийшла стара жінка й стала переді мною. Вона спитала, що я тут роблю. Я сказала, що відпочиваю. Але вона все не йшла. Тоді я спитала її, коли була збудована церква.

— Не знаю. Мені зараз не до того, в мене чоловік помер!

І тепер я помітила, що жінці не до мене. Вона дуже самотня, їй сумно вдома, нема з ким поговорити, і вона не вміє розмовляти з незнайомими людьми, щоб заповнити порожнечу, бо звикла сидіти вдома. Тиняється по подвір’ї, все падає з рук, життя не має сенсу. Мені теж це відомо.

Коло церкви було поховано повно Цегельських. Ці люди, видно, були господарями міста, української його частини. Священики, вчителі, урядовці. Цвинтарі багато чого можуть розповісти.

Позаду церкви було урвище і внизу текла річка. Я пішла вузькою стежкою до цвинтаря в долині. То був радянський військовий цвинтар з братськими могилами, російськими написами. Багато могил було початку 50-х років, енкаведистських. Потворні пірамідки, до яких вже нема кому приходити. Я згадала, як Оксана показувала мені дорогу в поле, де лежать розстріляні євреї, і нема жодного знаку. Вибіркова пам’ять. Скільки стертих з землі чи просто прихованих могил повстанців, які ніколи не будуть знайдені, бо жодних свідків не залишилось. Влаштувати символічну могилу з червоно-чорним прапором легше, ніж пошукати справжні.

Так ось що мені відкрилось на цвинтарі. Тут після війни господарями міста були окупанти. І тому стоїть пам’ятник Пушкіну, хоча поет в тому не винен, що його ім’ям прикривалась, наче фіговим листком, ідеологічна експансія, і рештки її напевно існують і досі, готові виповзти при зручній нагоді. Тоді я ще не знала, що через півтора року така нагода може дійсно з’явитись. Хоч як це несправедливо, але це логічно. Коли не думаєш про власну армію, то чекай чужої. Скільки разів палили Кам’янку татари, турки, всілякі заброди. Тому вона й не виглядає як, приміром, Тулуза чи Оксфорд, куди не прорвались ординці, бо їх зупиняли Добромиль, Комарно, Кам’янка…

Белз

Ціле життя хотіла потрапити в Белз, але мені казали, що треба їхати електричкою Львів—Сокаль, а вона у незручний час, і їхати треба довго-довго. Для багатьох моїх знайомих існують тільки ті галицькі міста, куди їздять масово поляки на вихідні. Олесько, Підгірці, Жовква, Золочів, де можна і в ресторан піти, а ще ліпше їхати з групою. А мені це не підходить, хоч я там теж встигла побувати у свій дикунський спосіб. І тому писати про ці міста не хочу. Бо про них є кому писати.

Василь Ґабор зізнався, що у 80-ті він хотів влаштуватися на роботу в журнал «Літопис Червоної Калини», і щоб випробувати його, Роман Федорів послав його у Белз. Дав йому два тижні на те, щоб написати про це містечко. І Василь написав дуже гарно.

На автостанції номер 2 я дізналася, що до Белза їздять автобуси. У Лани Перлулайнен була відпустка, і ми вирішили поїхати туди. О 12.00. Але потрапили на середу, коли того рейсу нема. І ми вирішили поїхати в Червоноград, а звідти спробувати дістатись. До Червонограда, колишнього Кристинополя, ми їхати півтори години. На автовокзалі цього шахтарського міста панував хаос. Там було штук 10-ть кас на різні напрямки. Оскільки поруч був базар і базарний день, то людей була сила-силенна, і всі якісь не зовсім адекватні. Повно бомжів, нахабних бабусь, вагітних циганок, бруд, сміття, огидні будки й лотки з пиріжками. Таке відчуття, що Червоноград застряг у 80-х роках, коли автобуси бралися обов’язково штурмом. Ми заледве знайшли потрібну касу. Виявилося, що квитки з місцями. Я ще розумію, коли то порядний автобус і їде довго, але такого страшного автобуса я вже давно не бачила. Місць було десь п’ятнадцять. Нас зігнали, бо ми сіли не на свої місця, а потім нам довелося самим зганяти теж жіночок з кошиками. Людей напхалося повно. Водій поскандалив з якоюсь жінкою, яка хотіла його перехитрувати й сказала, що згубила квиток. Водії дуже такого не люблять. Він заявив, що якби та старша кобіта попросилася, він би її повіз задурно, а так нізащо. Їхати було жахливо, по якійсь ґрунтовій дорозі, по пилюці. Я не снобка, просто моє дитинство, юність і молодість проминули на таких автостанціях в таких автобусах, і я страшенно не хочу повертатися в минуле. Мені вже й перехотілося їхати в той Белз, тим більше вертатися знову через Червоноград. Але що вдієш.

Зате доля подарувала нам Белз, який перевершив усі мої уявлення. Те, що я читала в Інтернеті про це місто, було нудне, невиразне і неповне. Нечасто сюди приїжджають мандрівники, які намагаються глибоко вдихнути атмосферу міста, щоб розмістити його на карті своєї свідомості, якщо воно зачепить.

Ми висіли на кінцевій зупинці, що вважалася автостанцією, навіть було віконечко, але ті часи, коли в Белзі працювала каса, вже минули. Зате була крихітна крамничка, де торгував молодий чоловік. Він нам і сказав, коли буде