Читати книгу - "Забуття"

XVII

1922

Дні як сльози

«На гноїщах Європи ми, як черви, в’ємось», — написав поет Олесь (приватна адреса: І. бецірк, Зінґерштрассе, 1), якого українське громадянство знало тільки як поета Олеся, хоч він і називався по-інакшому. «Поет Олесь прибув днями до Відня», — урочисто повідомляли українські газети, ніби йшлося про якогось міністра чи генерала. Поет Олесь — зірка української літератури, і те, що він усе своє попереднє життя пропрацював на Дарницькій скотобійні, зовсім не псувало його репутації. Вдень серед м’яса і крові, надвечір — в елегантному білому костюмчику між друзями на прогулянці. Віршував переважно в імпресіоністичному стилі на любовно-патріотичні теми.

У Відні поет Олесь був серед ініціаторів створення Союзу українських журналістів і письменників, який своєю чергою ініціював організацію Українського Вільного Університету. На перший зимовий семестр до університету записалося більше семисот слухачів, з них сорок дві жінки. Крім того, поет Олесь видавав літературний часопис «На переломі». Найчастіше сидів у парламентській каварні.

— Ви чули? — сказав він Андрієві Жукові, чия дружина із Союзом жінок України заснувала у Відні на Йозефштрассе, 79 українську школу.

— Чули що? — Андрій Жук, невисокий жвавий чоловік, переконаний соціаліст і близький товариш Липинського, якого останньому так ніколи і не вдалося «розпереконати» в лівих ідеях. — Зараз так багато інформації, що чоловік почувається, як рак на леду. Не знає, кому вірити.

— Англійська преса пише, що совдеп одної з центральних губерній Росії ухвалив поставити пам’ятник Іуді Іскаріотському на знак, що більшовикам є чужі всякі предразсудки.

Помовчали.

— А я чув, — озвався Жук, — що більшовики протримаються в Україні ще максимум який рік-два. Селяне їх страшно ненавидять і масово бунтують. Через рік-два буде нова спроба встановити українську державу. Тут сумнівів ні в кого нема.

— І під яким соусом? — до компанії підсів Осип Назарук, хитрий і кмітливий галицький адвокат, який називав себе бруталом з черні, заробляв писанням і найбільше боявся померти від голоду, тому завжди їв багато і з таким апетитом, ніби востаннє. — Хто зараз здатний очолити нову українську державу? Петлюра остаточно дискредитував себе союзом з Польщею. Галичане ніколи йому цього не пробачать і називають не інакше, як варшавським сміттям.

— Самих галичан теж можна назвати гряззю Москви, бо вони не побачили нічого ганебного в тім, щоб перейти на сторону Добровольчої армії відновлювати «тюрму народів», — колишній видавець «Ради», кремезний і впливовий Євген Чикаленко приїхав на день із Бадена в Нижній Австрії, де вони з молодою дружиною віднедавна перебивалися на тисячу крон денно. Усі його маєтки, гроші і вплив залишилися в Києві.

— Липинський, — збуджено ділився новинами Чикаленко, — придумав цю огидну аферу з гетьманом Скоропадським, який тепер осів у Берліні. Хочуть реставрувати в Україні монархію. Заснували Союз Хліборобів-Державників і видають якусь монархічну газетку. Тьху! Бруд і мерзость!

Чикаленко роздратовано сплюнув на землю гіркою слиною, яка була першою ознакою його наростаючих проблем зі здоров’ям.

— Колись я вважав Липинського найрозумнішим чоловіком в Україні, але бачу, що помилився. На всякого мудреца довольно простоты. Як можна в час, коли по світу озлоблений люд валить монархів, бажати монархії Україні? І Скоропадський — цей дегенерат — спаплюжив себе, коли був при владі, геть чисто. У його уряді майже не було українців.

— Хіба вам, Євгене Харламповичу, не пропонували міністерський портфель?

— Мені і гетьманство пропонували, але я відмовився, бо дорожу своєю репутацією.

— Дозвольте пригостити шановне товариство білим вином! — вклинився Осип Назарук, уже тримаючи в руках півлітрову карафку з «ґрюнер ветлінер». Розливаючи по келихах напій, він кинув, ніби між іншим:

— Галицький уряд за мого сприяння замовив Липинському коротку історію України для шкіл. Гонорар вже виплачено, Липинський дуже в ньому нуждався, бо останню копійку пересилає жінці й доньці до Кракова. Тому, кажуть, запиває часто.

Голови присутніх зацікавлено підвелись. Назарук витримав паузу, насолоджуючись вибореною увагою, а тоді поважно продовжив:

— Вже й анекдот такий ходить: як Липинський п’є, то спершу тримається українцем, потім виставляє себе російським офіцером, а коли доходить до найвищого градусу, голосно вигукує: «Jestem szlachcic honorowy!».

За столом прокотився несміливий смішок. Назарук ефектно закінчив:

— Я вам це кажу і це є правдою, але коли ви на мене покличетесь, то я дам слово чести, що ніколи такого не говорив.

Євген Чикаленко форкнув і відвернувся. Насправді він терпіти не міг цього безпринципного жевжика, який встиг попрацювати на всі уряди і тепер вибирався до Америки видурювати в тамтешніх українців гроші на визволення Галичини.

— Поляки в Галичині лютують, — зауважував Жук, щоб змінити тему розмови. — У Станиславові б’ють на вулицях усіх, хто вийшов з дому без польської кокарди. Вагітній жінці за це жовніри прострелили ногу. Бідну привезли до шпиталю, де лікарі їй ту ногу відтяли, причім жінка серед страшного крику породила дитину.

— Якісь жахіття ви розказуєте, — відмахнувся поет Олесь. На криваві сцени в нього була особлива реакція. — Як вам у Бадені, Євгене Харламповичу?

— Живемо в готелі без опалення, іншого помешкання знайти не можемо — ось як. Та й сіркою там смердить, бо курорт. Харчі дуже тяжко добути, молоко продають тільки за приписом лікаря. Шукаємо, куди б переїхати.

— Кажуть, зараз найвигідніше у Чехії.

— Хто так каже?! Я лиш звідти. Австрія найдешевша, дешевша за Прагу чи Берлін.

Помовчали.

— Прошу не говорити Піснячевському чи комусь з його людей, що я тут був, — знову заговорив Чикаленко, але притишеним голосом. — А то знову напише у своєму тижневику: «До нас приїжджав старий український громадський діяч Чикаленко, мій учитель життя». Афішує всюди свою близькість до мене, хоч я його за часів «Ради» ніколи близьким не вважав і навіть називав опасним і непевним чоловіком. Піснячевський колись у російських газетах погрожував довести нікчемність українського національного руху як запічково-галушкового. Так і зараз у «Волі» поливає всіх помиями направо і наліво. Всі в нього злодії і хабарники, справедливо і несправедливо.

— Видно, що Піснячевський за фахом лікар, — засміявся поет Олесь, — розтинає пером гнійники нашого громадянства, ніби скальпелем. А як гнійник розітнути, то завжди воняє, хіба не так? Всі наші посольства і місії накралися державних грошей, скільки могли. Без жодної користі для української держави.

Чикаленко зітхнув:

— Дав Бог велику хвилю, але не дав великих людей. Наша інтеліґенція проявила багато