Читати книгу - "Мáліна"

осідає порох, лише через мене за кілька годин знову з’являється порох і бруд, книжки розкидані будь-як довкола, безладно лежать записки. Однак поки що нічого ще не розкидано. Перед від’їздом додому я залишила Анні конверт для пошти, яка могла б надійти до Санкт-Вольфґанґу, це буде всього лиш листівка, виходить, жодної несподіванки, але я все-таки маю мати її, щоб покласти тут до шухляди, поряд з листами й листівками із Парижу та Мюнхену, поверх листа з Відня, відправленого до Санкт-Вольфґанґу. Мені бракує лише Мондзее. Сідаю до телефону, курю й чекаю, набираю номер Івана, нехай там дзвонить у нього, не один ще день він не зможе мені відповісти, а я зможу цілими днями ходити вимерлим, розпеченим Віднем, або сидіти тут без жодного діла й бути відсутньою духом, мій дух — відсутній, що це таке — відсутність духу? Де ж може бути дух, коли він відсутній? Коли дух відсутній ззовні та всередині, дух скрізь тут відсутній, я можу сісти, де хочу, можу торкатися меблів, могла б радіти, бо я втекла й знову живу у відсутності. Я повернулася до свого рідного краю, який теж відсутній, до своєї країни Великого Серця, де зможу я віднайти притулок.

Напевно, телефонує Маліна, однак ні, це — Іван.

Навіщо ти повернулась, я пробував там

Довелося мені несподівано, це було терміново, я саме

Сталося щось? Ми якраз, так, вони шлють вітання

Мала теж розкішну погоду, було дуже

Ти завжди щось знайдеш, однак, якщо вже так необхідно

Шкода, звичайно, однак, на жаль, я повинна

Я маю закінчувати, ми саме мусимо

Чи послав ти мені листівку, якщо ні, тоді, може

Я напишу тобі, на Унґарґассе, так, безумовно

Це вже не має значення, якщо зможеш, тоді

Звичайно що зможу, вважай на себе, не роби мені жодних

Ні, звичайно, що ні, тепер я маю закінчити!

Маліна зайшов до кімнати. Він тримає мене. Я теж знову можу за нього триматись. Чіпляюсь за нього, чіпляюся все міцніше. Я мало не збожеволіла там, ні, не тільки на озері, у телефонній кабіні, я мало не збожеволіла! Маліна тримає мене, аж поки не заспокоюсь, я заспокоїлась, і він питає: Що ти читаєш? Я кажу: Мене це цікавить, це починає мене цікавити. Маліна каже: Ти ж сама в це не віриш! Я кажу: Ти все ще не віриш мені, і маєш рацію, але ж певного дня я могла б розпочати тобою цікавитись, усім, що ти робиш, про що мислиш і що почуваєш! Маліна усміхається багатозначно: Ти ж сама в це не віриш.

Розпочинається найдовше літо. Усі вулиці спорожніли. У глибокому оп’янінні я можу йти крізь оцю пустелю, великі портали на Альбрехтсрампе та на Йозефсплатц[268] вже зачинені, я не можу згадати, що я шукала тут, картини, аркуші, а чи книжки? Без будь-якої мети ходжу містом, бо при ходьбі відчуваєш найбільше; відчуваю усе найвиразніше, мов потрясіння, на Райхсбрюкке, над Дунайським Каналом, в який колись кинула перстень. Я вже заручена, отож справа йде до вінчання. Не буду більше чекати листівок з-над Мондзее, я наберусь терпіння, якщо залишусь з Іваном поєднана, то більше не зможу позбутись цього, бо сталося це, всупереч здоровому глузду, лише з моїм тілом, яке, розіп’яте, безупинно, тихо, болюче все ще до нього лине. Це триватиме все життя. У Пратері парковий сторож послужливо каже мені: Вам не варто тут довго бути, вночі тут багато голоти, ліпше ідіть додому!

Найліпше піду додому, о третій ранку стою я на Унґарґассе, притуляюсь до брами будинку 9, з обох боків — лев’ячі голови, а потім ще хвилю перед брамою Унґарґассе 6, дивлюся вздовж вулиці в напрямку номера 9, у муці своїй споглядаю свій страсний шлях, яким я знову пройшла добровільно, від його дому до мого дому. У наших вікнах немає світла.

Відень мовчить.

Розділ другий

Третій чоловік[269]

Нехай Маліна запитує про все. Однак відповідаю йому, не очікуючи запитань. Місце дії цього разу — не Відень. Це місце називається Скрізь і Ніде. Час — не сьогодні. Часу немає, бо це могло бути вчора, могло бути давно, це може статися знову, це може бути завжди, дечого, певно, не бувало ніколи. Для одиниць цього Часу, в які втручаються інші часи, немає жодного виміру, немає виміру позачасовості, в якій відбувається те, чого в Часі не існувало ніколи.

Нехай Маліна знає все. Однак я уточнюю: сни ці я бачила сьогодні вночі.

Отверзається навстіж велике вікно, більше, ніж усі вікна, які мені доводилось бачити досі, але не на подвір’я нашого дому на Унґарґассе, а на похмуру долину, вкриту пасмами хмар. Під хмарами мало би бути озеро. Я вже підозрюю, яке то могло б бути озеро. Але тепер воно вже не вкрите кригою, святкова ніч, коли не було патрулів, минула, і сентиментальні чоловічі хори, які стояли колись на кризі посеред озера, зникли. А озеро, якого вже більше не видно, облягають численні цвинтарі. Хрестів немає на них, але над могилою кожною клубочуть густі темні хмари; надгробків, таблиць із написами майже зовсім не видно. Мій Батько стоїть біля мене й знімає руку з мого плеча, бо до нас підходить могильник. Батько очима наказує щось старому, той лякливо, під поглядом Батька, обертається враз до мене. Він робить зусилля щось вимовити, проте лише довго ворушить беззвучно вустами, мені вдається почути єдиний і останній вислів:

Це цвинтар убитих дочок.

Він не мав цього казати мені, і я гірко плачу.

Велика й темна кімната, ні, це вже зала з брудними стінами, вона могла б бути в родинному замку Гогенштауфенів[270], у тому, який в Апулії[271]. Бо немає ні вікон, ані дверей. Мій Батько замкнув мене тут, я хочу його запитати, що він хоче зі мною робити, та мені знову бракує відваги, його про це запитати, і я знову оглядаюсь довкола, бо мають же бути тут ще якісь двері, одні-однісінькі двері, щоб я змогла вийти на волю, хоча розумом я осягаю, що тут немає нічого, жодного отвору, тепер вже немає отворів, бо до всіх підведені чорні шланги, вони приклеєні скрізь вздовж мурів, мов велетенські п’явки, які хочуть виссати щось із стін. Чому я раніше не зауважила шлангів, вони мали тут бути від самого початку! Я була мов сліпа в напівтемряві, навпомацки рухалася вздовж стін, щоб