Читати книгу - "Мáліна"

не втратити Батька з очей, щоб віднайти разом з ним ті двері, та ось я знаходжу його й кажу: Двері, покажи мені двері. Батько здіймає спокійно перший шланг зі стіни, я бачу округлу діру, крізь яку щось віє досередини, я нахиляюсь, мій Батько йде далі, знімає зі стін шланг за шлангом, і, перш ніж встигаю скрикнути, я вже вдихаю газ, усе більше та більше газу. Я в газовій камері, це вона, найбільша газова камера світу, і я в ній сама. Газові не чинять опору. Батько мій зник, він знав, де двері, і не вказав мені їх, я помираю, а зі мною вмирає бажання його побачити ще раз, щоб сказати йому те єдине. Батьку мій, кажу я йому, хоч його вже немає, я тебе ніколи б не зрадила, я не сказала б нікому. Опору тут не чинять.

Коли це починається знову, у світі панує безлад, я знаю, що я — божевільна. Елементи світу ще тут, але в такому жаскому порядку, якого раніше ніхто ще не бачив. Навколо кружляють автомобілі, із них тече фарба, з’являються люди — личини із вишкіром, коли вони наближаються, то падають раптом, стають страховидлами із соломи, мотками металевого дроту, фігурами із картону, і я йду далі по цьому світу, який вже не світ, зі стиснутими кулаками, із випростаними руками, щоб захиститися від предметів, машин, які наїжджають на мене й зникають, і коли я від страху не можу вже рухатись далі, то заплющую очі, але фарби, блискучі, яскраві, шалені, лягають плямами на обличчя, на мої босі ноги, я знову розплющую очі, щоб зорієнтуватися в ситуації, бо хочу знайти звідси вихід, та раптом лечу догори, бо пальці на руках та ногах набрякають, стають повітряними кульками небесного кольору й несуть мене у височінь недосяжну, де стає іще гірше, потім усі вони тріскають, і я падаю, падаю і встаю, на ногах моїх пальці чорніють[272], далі я йти не можу.

Ваша Величносте!

Тут виринає з тяжких струменів фарб мій Батько, він каже глузливо: Йди далі, ну ж бо, йди далі! А я прикриваю рукою рот, з якого випали усі зуби, вони лежать нездоланною перешкодою, два півкола мармурових блоків.

Я не можу нічого сказати, бо маю тікати від Батька, подолати маю цей мармуровий мур, проте вимовляю чужою мовою: Ne! Ne! І повторюю багатьма мовами: No! No! Non! Non! Njet! Njet! No! Ném! Ném! Ні! Бо і нашою мовою я можу сказати лиш «ні», ані слова я не знайду вже в будь-якій мові. Обертається пристрій якийсь, можливо, то чортове коло, яке викидає з гондол екскременти, воно наїжджає на мене, і я кажу: Ne! Ném! Однак для того, щоб я припинила кричати Ні!, Батько встромлює в очі мені свої пальці, короткі, міцні, тверді пальці, я сліпну, але маю йти далі. Цього неможливо терпіти. Я ще всміхаюсь, бо Батько сягає мого язика, хоче його в мене вирвати, щоб і тут ніхто не почув мого Ні, хоча мене ніхто і не чує, та коли він мені вириває язик, стається щось надто жаске — до мого рота влітає величезна блакитна чорнильна пляма, щоб я не змогла вже ніколи зронити жодного звуку. Блакить, моя розкішна блакить, по якій походжають пави, блакить моєї далечини, блакитна моя Випадковість на горизонті![273] Блакить проникає в мене все глибше, до самого горла, Батько цьому помагає, він вириває у мене з тіла серце та нутрощі, та я все ще можу іти, і, перш ніж дійду до вічної мерзлоти, доходжу до першого талого льоду, і в мені лунає волання: Невже немає ані людини, невже немає тут ані людини, немає в усьому світі, невже навіть поміж братами немає людини, невже ти сам не вартий нічого, і навіть поміж братами! Усе, що від мене лишилось, заклякає у кризі, перетворюється на грудку, а я догори дивлюся, туди, де ті, інші, живуть у теплому світі, а Зіґфрід Великий[274] кличе мене, спочатку тихо, але потім на повну силу, і я нетерпляче дослухаюся до його голосу: Що ти шукаєш, яку ти шукаєш книгу? А я позбавлена голосу. Чого хоче Зіґфрід Великий? Його голос лунає згори все чіткіше: Що то буде за книга, якою буде вона — та твоя книга?

І раптом мені вдається з вершини полюса, звідки немає повернення, крикнути: Книга про пекло. Книга про пекло!

Крига ламається, я опускаюся з полюса в нетрі Землі. Я у пеклі. В’ються тонкі жовті пломені, вогнисті кучері звисають мені до ніг, я випльовую полум’я, я заковтую полум’я.

Я молю вас, звільніть мене! Звільніть мене від цієї миті! Я промовляю голосом із моїх шкільних років, але мислю абсолютно свідомо, я усвідомлюю, наскільки тепер це серйозно, я никну на чадне дно і думаю далі, я лежу там на дні та думаю, що повинна кричати, на повен голос звати людей, які могли б мене врятувати. Я кличу матір свою та сестру Елеонору, скрупульозно дотримуюся черговості, тобто спочатку матір, і то першим пестливим іменем із часу мого дитинства, а потім свою сестру, потім — (Коли прокидаюсь, то усвідомлюю, що не кликала свого Батька). Я збираю усі свої сили після того, як із льоду потрапила в полум’я, в якому з розплавленим черепом гину, збираю сили, щоб звати в ієрархічній черговості, бо черговість — це захист від чарів.

Це кінець світу, катастрофічне падіння в ніщо, світ, в якому я збожеволіла, закінчився, я хапаю себе за голову, як то часто буває, і мене охоплює жах, бо намацую на поголеній голові металеві пластинки, я здивовано озираюсь. Навколо сидять лікарі у білих халатах, вони мають привітний вигляд. В один голос кажуть, що я вже врятована, і пластинки вже можна мені познімати, а волосся виросте знову. Вони лікували мене електрошоком. Питаю: Чи маю відразу платити? Бо Батько мій не заплатить. Лікарі й надалі привітні — немає в тім поспіху. Найважливіше, Ви порятовані. Я падаю знову й прокидаюся вдруге, але ж я ніколи раніше не падала з ліжка, і лікарів тут жодних немає, та й волосся моє відросло. Маліна підносить мене і знову кладе до ліжка.

Маліна: Заспокойся. Нічого не сталось. Та скажи вже мені нарешті: хто це такий, твій Батько? Я: (і я гірко плачу): Я справді тут. І ти справді тут!