Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» 📚 - Українською

Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

739
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»" автора Фенні Флегг. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 81
Перейти на сторінку:
виконавицю музичних п’єс на могутньому „Вурліцері“». І здалека починала лунати музика… А тоді раптом на сцені з’являвся цей велетенський орган, виростав прямо з підлоги, а за ним була Ессі Рю, граючи свою ключову тему — «Я кохаю чоловіка з Місяця». І всі прожектори були спрямовані на неї, а звук органа сповнював зал і змушував тремтіти крокви. Потім вона озиралася, посміхалася, і при цьому жодного разу не взяла хибної ноти, а тоді переходила до наступної пісні. Не встигали ми отямитись, як вона вже грала «Зорі падають над Алабамою» або «Життя — лише миска черешні», а її крихітні точені ніжки пурхали над тими педалями, наче метелики! Вона носила туфлі з ремінцями на гомілках, які спеціально замовила в універмазі Лавмена.

І хоча зовні Ессі Рю видавалася пухкенькою, але то було лише її тіло — не вона.

У кожного є свої привабливі риси. Вона знала свої та вміло їх обігрувала. Ось чому мені нестерпно дивитися, як ви знущаєтесь із себе. Я вже якось казала місіс Отис: «Евелін Кауч має найгарнішу шкіру, яку я тільки бачила». Я казала: «Вона виглядає так, ніби її мати все життя загортала її в бавовну».

— Що ж, дякую, місіс Тредґуд.

— Але ж це правда. У вас на обличчі — жодної зморшки. А ще я казала місіс Отис, що, як на мене, вам слід подумати про те, щоб продавати косметику «Мері Кей». З вашою шкірою й вашою особистістю, закладаюся, у вас швидко з’явиться рожевий «кадилак». У моєї сусідки, місіс Гартман, є племінниця, яка продає косметику — так от, вона заробила для компанії чималу купу грошей, і фірма «Мері Кей» у нагороду подарувала їй рожевий «кадилак». А вона навіть наполовину не така гарненька, як ви.

Евелін промовила:

— Ой, місіс Тредґуд, дякую, що так кажете, але я вже застара, щоб розпочинати щось подібне. Їм потрібні молоді жінки.

— Евелін Кауч, як ви можете таке казати! Ви ще зовсім молода жінка. Сорок вісім років — та це дитячий вік! У вас ще половина життя попереду! Мері Кей байдуже, скільки вам років. Вона сама давно вже не юначка. Якби я була у вашому віці й мала таку шкіру, я б неодмінно спробувала заробити собі той «кадилак». Звичайно, довелося б отримати водійські права, але я б все одно намагалася. Лише подумайте, Евелін, якщо ви проживете стільки, скільки й я, це означає, що у вас попереду ще тридцять сім років…

Евелін засміялася.

— А як воно — бути вісімдесятишестирічною, місіс Тредґуд?

— Ну, я не почуваюся якось інакше. Як я вже казала, вік підкрадається непомітно. Учора ти молода, а сьогодні твої груди й підборіддя відвисають, і на тобі вже гумовий пасок. Але ти не почуваєшся старою. Звичайно, я це бачу, коли дивлюся в дзеркало… іноді це лякає мене ледь не до смерті. Моя шия схожа на старий гофрований папір, і стільки зморшок, що нічого з цим не вдієш. Колись я користувалася кремом «Ейвон» проти зморшок, але він діяв лише годину, а тоді вони всі поверталися, тож зрештою я припинила ці дурниці. Більше навіть не фарбуюся, хіба трохи лосьйону наношу й підкреслюю брови олівцем, щоб було помітно, що в мене є брови… Вони тепер зовсім білі, люба… І в мене повно вікових плям, — вона подивилася на свої руки. — Цікаво, звідки ці малі цятки беруться.

Вона розсміялася.

— Я застара навіть для того, щоб зробити гарну фотографію. Френсис хотіла мене зняти разом із місіс Отис, але я сховала голову. Сказала, що від моєї фізіономії ще камера зламається.

Евелін спитала, чи почувається вона тут самотньою.

— Буває й таке. Звісно, всі мої близькі вже пішли з життя… Так, іноді хтось зі знайомих по церкві приходить відвідати мене, але лише щоб привітатися, а потім попрощатися. Так воно й відбувається — привіт і прощавай. Іноді я дивлюся на фотографію Клео з маленьким Альбертом і гадаю, як вони зараз… і розмірковую про колишні часи. — Вона посміхнулася Евелін. — Ось цим я й живу тепер, люба. Спогадами. Маренням про своє давноминуле життя.

Кафе «Зупинка»

Вісл-Стоп, Алабама

18 листопада 1940 р.

Кукса був у задній кімнаті й розстрілював із дерев’яного пістолета картонних дроздів, а Рут виправляла папери, коли з чорного ходу, гримнувши дверима, увійшла Іджі — щойно зі щорічної риболовлі клубу «Маринований огірок».

Хлопчик підстрибнув і кинувся обіймати її, ледве не збивши з ніг.

Рут зраділа, побачивши її, бо завжди хвилювалася, коли Іджі від’їжджала на тиждень або більше. Особливо якщо Рут знала, що вона на ріці з Євою Бейтс. Кукса вибіг на задній двір.

— Де ж риба?

— Бачиш, Куксо, — відповіла Іджі, — справа в тому, що рибу ми спіймали, але вона була така величезна, що нам не вдалося витягнути її з води. Ми сфотографували її — одна тільки фотографія важить двадцять фунтів.

— Ой, тітко Іджі, не спіймали ви ніякої риби!

Цієї миті вони почули:

— Аго-о-ов, це я! Я і Альберт, ми до вас у гості…

Увійшла висока миловидна жінка з волоссям, закрученим вузлом на потилиці, та дещо загальмований хлопчик, приблизно одноліток Кукси. Вони зайшли в гості, як робили щодня вже десять років поспіль, і тут їм завжди були раді.

— Привіт, подруго, як сьогодні ваші справи? — сказала Іджі.

— Пречудово, — відповіла та, сідаючи. — А як у вас справи, дівчатка?

Рут відповіла:

— А так, Нінні, ми сьогодні ледь не повечеряли сомом, та, схоже, нічого так і не клюнуло, — вона засміялася. — Натомість ласуємо фотографіями.

Нінні була розчарована.

— Ох, Іджі, шкода, що ти не почастуєш мене старим добрим сомом. Я так люблю сома. Шкода, що залишається тільки згадувати його смак.

— Нінні, — сказала Іджі. — Сом не клює посеред зими.

— Чому ні? Хіба він не має бути взимку так само голодний, як і влітку, хіба ні?

— І справді, Іджі, — погодилася Рут. — Чому він не клює о цій порі року?

— Справа не в тому, що вони не голодні — справа в температурі хробака. Сом не їстиме холодного хробака, хоч який би він голодний не був.

Рут глянула на Іджі й похитала головою, вкотре дивуючись, які небилиці здатна вигадувати її подруга.

А Нінні сказала:

— Що ж, у цьому є певна рація. Я сама ненавиджу, коли моя їжа охолоне, і, гадаю, якщо навіть підігрівати тих хробаків, вони все одно будуть холодними, коли опиняться на дні річки, так? До речі, про холод — правда ж, яка холодна, сувора зима видалася? Така холоднеча надворі.

Альберт на тому кінці кімнати грався з Куксою, стріляючи по картонних дроздах. За горнятком кави в Нінні з’явилася думка.

— Куксо, як гадаєш, ти міг би зайти до мене й постріляти тих

1 ... 44 45 46 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"