Читати книгу - "Чорне Сонце"

– Як у луччих домах Парижа, – пихнув кілечком диму, і воно поволеньки попливло до стелі під вдоволеним поглядом Василя.

– Словом, батьку, не ворожіть коло неї, а ставте картоплю-мундирку, – сказав Степан. – Отоді й побачимо, чиє зверху.

Захарко мовчки вимкнув газ, потім запалив, вимкнув і знов запалив. Стояв, ворушив ріденькими бровами.

– Не віриться? Кажу ж вам, не тягніть кота за хвіст, а ставте картоплю. Тоді зразу повірите. За десять хвилин і вкипить.

– Маєте щось до картоплі? – натякнув Василь.

– Припас. Як у луччих домах Парижа, – вирвалося в Захарка, і він нарешті одірвав од плити очі, витягнув шию до хлопців, показуючи їм свою тиху усмішку.

– Ну, то давайте по-холостяцькому: раз-раз – і в дамках. Бо нам, батьку, ніколи. Гайда!

– Зараз, зараз, хлопці, – заметушився Захарко, але насправді не поспішав: довго шукав чавунчика, хоч був, вважай, під рукою (у хаті голо, ніде йому завалятися), довго полоскав бараболю перед тим, як поставити на вогонь. Зволікав старий: хай хлопці довше побудуть у нього, так воно спокійніше, а то раптом ще приключиться щось із новою рахубою, то не буде кому поправити. Їм, звісно, руки сверблять хутчій узяти своє, але хай трохи підождуть, Захарко довше ждав.

Відтоді, як поминули його город і повели труби далі, старий не на жарт захопився своєю ідеєю. Вичитував у газетах все, що писалося про газопровід, прислухався до останніх вістей по радіо, чи не скажуть якого секрету, не минав нагоди завести про це балачку з грамотними людьми, але ті здебільшого відмахувалися: дохле це діло, дядьку, викиньте його з голови. А Захарків сусіда Петро Шкандиба, колгоспний електрик і всезнайко, так той прямо одрізав:

– Ви, дядьку Захаре, не робіть із себе сміха, бо вже од людей стидно.

– Що стидно?

– А те, що куди не поїдеш, куди не підеш, то сором признатися, що ти з Вигоди, – сказав Шкандиба і поворушив великими, як лопухи, вухами – сядь йому в човен за вітром, то не треба й весел. Не вуха – вітрила.

– Чого це?

– А того, що відразу питають: чи не з тої Вигоди, де Захарко Скоробагатько живе? І вже сміються, думають, тут усі такі.

– Які?

– А такі!

Про Захаркові ідеї справді ходили легенди по всій окрузі. І про те, як він ще тільки-но з’явився у Вигоді і завідував клубом (було те років тридцять тому, а бач, не забули); клуб той старенький був, стеля так сіла, що руки не піднімеш, і вирішив Захарко зробити його «вищим». Стелю, звичайно, не посунеш угору, та є ж набагато простіший вихід: укопати долівку на пару штиків, от клуб і повищає всередині. Зверху – ні, але то не біда, аби просторіший був. Похвалили Захарка, а коли вже вкопали долівку, то треба ж її втрамбувати, щоб вийшло рівненько, по-людському. Захаркові й тут сяйнула ідея, причому несподівано так, випадково, як і всі геніальні думки, що нечасто навідують людей. Шляхом саме гнали овець на пасовисько, хмара куряви слалась за ними, і в тій куряві ледве мріяла горбата постать Гриня Бублика, тоді ще молодого й прудкого, хоч і горбатенького, Гриня, до якого в Захарка лежала душа, бо, відчував, є бог у Бублика в голові, є в ньому щось таке, що вирізняє його з-поміж інших людей; думка в чоловіка не квола квочка, що копошиться в землі, а гострокрила птиця, націлена в небо. Часом Захаркові здавалося, що то не горб у Гриня на спині, а надійно припасований парашут, якого Бублик слушної миті розкриє і стрибне в будь-яку безодню без вагання і страху. Може, саме уздрівши Гриня, Захарко впіймав себе на думці, що навіщо ж людям убивати ще день біля трамбування долівки, як є он який вихід. Вівці!

Бубликові не треба було довго пояснювати, він розумів Захарка з півслова, і вже за хвилину-другу вони загнали отару до клубу, хоча темна худібка впиралася, не хотіла заходити в таку тісну кошару. Однак загнати овець – це ще не все, треба, щоб вони добре потупцювали своїми копитцями, і тоді Захарко піддав їм охоти: як свисне у двері – збиваються вівці в один куток, свисне у вікно – біжать у другий, аж земля двигтить. Отак посвистів, посвистів – і вже, дивись, долівка рівненька, тверда, ніби котками по ній пройшлися, тільки копитця знать, але то не біда, притопчеться.

Притопталося, і все було б добре, якби не Гандзя Пшичка, стара сухолиця дівка і вічний обліковець, вона, правда, ніколи не сміялася з Захарка, бо взагалі не вміла сміятися, на її обличчі назавжди застигла якась чорна образа чи на людей, чи на світ. Так от ця Гандзя подзвонила в район і сказала, що товариш, ні, не товариш, а громадянин Скоробагатько загнав до клубу, осередку сільської культури, овець, а там же портрети членів політбюро, там же портрет самого Хрущова, і плакати, і лозунги «Вперед до комунізму!» – тра-та-та, – гугнявила Гандзя Пшичка. Йому потім сказали, що це вона подзвонила і догугнявилася до того, що громадянина Захарка скинули з посади, ще й посміялися хто як хотів: «Може, Захаре, підеш глядіти овець?» Таке з отим клубом вийшло.

Любили ще люди, де на язик лихі, посмакувати Захарковою притичиною з «кролефермою» – він вирішив був розвести у себе вдома тисячу кролів, і не менше.

– Якщо потім за кожного взяти, – міркував уголос перед Гринем Бубликом, – взяти, хай найдешевше, по п’ять карбованців, то вже виходить…

– Де ж ти стільки кліток візьмеш? – сумнівався Гринь.

– Навіщо клітки? Вони у ямах живуть, там їм ще краще, у норах.

– А прогодувать стікох – шуточка?

– Хіба вони мед їдять? Бур’ян! А бур’яну рвать ніде не заказано. Так що хазяйнуй, не лінуйся.

– У цьому щось є, – погодився Гринь. – Спробуй, може, потім, бляха-муха, і я візьмусь за це діло.

Захарко серйозно заходився біля своєї «ферми», вирив кілька ям, навіть книжечку десь дістав про кролів, бодай вона згоріла, та книжечка, бо це ж у ній він вичитав, що кріль живе без води усього лиш три дні. Поробив дерев’яні коритця та й ну підливати водички кролям (хіба важко?), а на них де не взявся пронос, передохли. Не втерпів Захарко, написав у газету, що навіщо ж такі «вредні» книжки випускати, як там злісна брехня, це хтось нарошне шкодить. А йому відповідь: шановний товаришу Скоробагатько (спасибі, що хоч товаришу), необхідна кролям вода міститься у зелених кормах і т. д. Словом, і тут вийшов пшик, і тут підкусили