Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Боячись спізнитися, юнак побіг на галявину Лади швидше від лісового оленя. Але виявилося, що поспішав він даремно. Ніхто так і не порушив тиху самоту Світлої богині. Зоряни на галявині не було.

«Ох, не варто було покладатися на недоумкуватого Вишату!» — спересердя докоряв собі Чеслав.

Юнак підійшов до богині, вклонився їй і, відійшовши на край галявини, ближче до кущів, сів у траву й став чекати. Він неспроста обрав таке затишне місце для очікування: боявся, що на галявині несподівано з’явиться хто-небудь зі своїх і, помітивши його, зчинить тривогу. Але, судячи із засохлих квітів і порожніх горщиків, до богині давно вже ніхто не приходив. Видно, сильний страх огорнув мешканців городища. І мимовільною причиною цього страху був він, Чеслав.

Раптом юнак відчув, як чиїсь чіпкі руки торкнулися його очей і закрили для нього світ. Чеслав різко підхопився й відскочив убік. Перед ним стояла Зоряна й заливалася веселим сміхом. «І як їй удалося так непомітно підкрастися?»

— Не боїшся мене? — Чеслав почувався ніяково від того, що дівчина заскочила його зненацька.

— Так це ти мене злякався!.. — припинивши сміятися, Зоряна ступнула ближче до Чеслава. — А мені чого боятися? Як тільки Вишата сказав, що ти кличеш, прибігла. Бачиш: уся перед тобою. Адже кликав?..

— Кликав…

З другого боку галявини почувся тріск сухої гілки. Чеслав насторожився й вихопив ніж.

— Заспокойся, очманілий! — усміхнулася Зоряна. — Це Вишата за мною потягся, а я не прогнала. Хоч який, а сторож. Ось він тепер і блукає там, на відстані.

Справді, серед дерев Чеслав побачив Вишату, який, задерши голову та роззявивши від цікавості рота, розглядав щось у кронах зелених гігантів.

— Може, що ласкаве скажеш Зорянці? — дівчина поклала долоньку на груди Чеславові, туди, де билося його серце.

Чеслав, який не очікував такого повороту, стояв, немов кам’яний, не знаючи, як перевести розмову на те, що його цікавило.

— Чого мовчиш, соколе? — Зоряна з ніжністю заглянула в його очі.

Чеслав відчув, як кров по-зрадницьки починає закипати в його венах, а думки збиваються. «Ох, і підступні ці дівочі чари!» Різко вдихнувши, він несподівано для себе і, напевно, тим рятуючись, пішов напролом:

— Я про… зілля хотів запитати, що ти в Мари брала.

Усмішка зникла з обличчя Зоряни.

— А я вже подумала… спам’ятався хлопець… отямився. На галявину до Лади покликав… неспроста… — відсмикнула вона руку від його грудей, немов обпеклася. — А ти про якесь зілля запитати кликав?! Ой, дурна дівка!..

Зоряна повернулася, щоб піти.

— Скажи, для чого зілля брала? — Чеслав схопив дівчину за руку.

— Пусти! Брала й брала. Тобі що до того? — рвонула руку Зоряна.

Але Чеслав не відпустив, а щоб дівчина не втекла, обхопив її обома руками. Зоряна спробувала вирватися, звиваючись усім тілом, але марно.

— Ох, коли б ти так міцно в любощах мене тримав! — прошепотіла вона йому й розсміялася, як обпекла.

— Не до дурощів мені нині, Зоряно!

Полонена ще несамовитіше намагалася звільнитися.

— Не пущу, поки не скажеш! — стискав обійми Чеслав.

Щось схоже на стогін розпачу вирвалося з грудей дівчини. Вона рвонулася з останніх сил, але що її спроби проти могутніх обіймів Чеслава?

— Навіщо брала?

— Приворожити хлопця хотіла! — випалила йому в лице Зоряна.

— Кого?!

— Кого?! — передражнила його Зоряна. — Тебе, дурня!.. Та не встигла!

— Чого ж?

— Того…

І знову якесь невідоме йому чуття дало Чеславові сигнал про небезпеку. Вони вже падали, коли над їхніми головами просвистіла стріла. Зоряна, опинившись на землі, так само в його обіймах, спершу так і не зрозуміла, що сталося.

— Ох, і дивний ти, Чеславе! — гаряче видихнула вона.

— Стрілою в нас хтось поцілити хотів. Мабуть, знову чужинець?! — поспішив остудити її надії Чеслав.

Підвівши голову, він побачив, як до них через галявину біжить Вишата.

— Падай, Вишато! Падай на землю, бо тебе стрельнуть! — закричав Чеслав дурникові.

Вишата спочатку здивовано зупинився, але потім, видно, усе-таки щось зрозумівши, щез у траві.

— Лежи, поки не покличу, — сказав Чеслав Зоряні й, перекотившись за кущі, звівся на ноги.

Він обійшов та уважно оглянув околиці галявини, але нічого підозрілого не помітив. Жодна гілка не хитнулася, жоден звук не насторожив.

«Хитрий чужинець!»

Тоді Чеслав ризикнув вийти з-за куща на відкритий простір, готовий будь-якої миті пірнути назад. Мить, друга… Піт пробив його, зволоживши сорочку, але, на щастя, більше в нього не стріляли.

— Безпечно вже, — підійшов він до Зоряни й допоміг їй підвестися.

Дівчина намагалася нічим не виявити свій переляк. Тільки широко розплющені очі, що допитливо оглядали дерева й кущі край галявини, виказували її почуття.

— Бачиш, Зоряно, як небезпечно зі мною тепер бути поруч? — забрав Чеслав травинку з її голови.

— Мені не боязно… А може, то й не в тебе зовсім мітили. Тобі звідки знати? — зміряла його очима Зоряна. — В інших із городища теж стріляли.

На це Чеславові не було що відповісти. Вони підійшли туди, де заліг у траві Вишата. Дурник лежав сумирно, прикривши голову руками.

— Вставай, хлопче, уже не стріляють, — покликав його Чеслав. — Злякався?

Вишата слухняно встав і зовсім по-дитячому усміхнувся:

— Вишата так падав!.. Нічого не боявся… Бачив, як стріла летіла, і біг Зорянку оберігати…

Дівчина лагідно скуйовдила його волосся. Від її дотику дивак ледь не задихнувся.

— А Чеслав дасть Вишаті лук, і тоді я ого-го-го яким буду… — Вишата підвів руки вгору.

— Ідемо в городище, Вишато, — смутно посміхнувшись, Зоряна повернулася, щоб іти.

— Зоряно, у тебе намисто було… Таке, з камінчиків… Чого не одягла? Чи не до душі тобі більше? — квапливо запитав Чеслав.

— Що тобі до мого намиста?.. — хмуро запитала красуня.

— Личило тобі…

Зоряна уважно подивилася на нього, і Чеслав, не витримавши її погляду, відвів очі.

— Лукавиш ти, Чеславцю, та не знаю навіщо. І про зілля навіщо запитував — не розумію. А щодо намиста, так Голуба порвала його. Бавилися ми ватагою, а вона й зачепила, ненавмисно напевно.

— Зоряно… — Чеслав хотів сказати їй щось гарне, але не знав що.

— Не треба… — немов угадавши його думки, обірвала дівчина. — Сердита я на тебе, Чеславе. Нехай мине досада, тоді…

— Про зілля ти правду сказала? — запитав її навздогін Чеслав.

— Сказала й сказала, а правду чи збрехала, ворожи тепер, — обпалила його поглядом Зоряна й пішла з галявини.

Вишата побіг за нею.

Коли вони пішли, Чеслав обшукав усе навколо галявини, але жодних явних слідів стрільця, окрім стріли, не знайшов. «Ох, і хитрий чужинець!»

«Чи збрехала Зоряна, чи сказала правду?..»

Чергова стріла, що пролетіла над його головою на галявині Світлої Лади, переповнила