Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Ось зламана гілка… Але ні, це, певно, лось постарався. А тут хтось пройшов крізь кущі… Здається, це лісовий кабан прокладав собі шлях… Чеслав нишпорив очима довкола. Він ішов лісовими хащами в пошуках слідів чужинця. І яким би обережним не був приблуда, але ці сліди мають залишитися, і Чеслав їх знайде.

Він знав, що гнів — поганий помічник у такій справі, як вистежування здобичі, тому намагався загнати злість углиб своєї свідомості. А відволіктися намагався, розгадуючи для себе загадку, чи збрехала Зоряна, чи сказала правду.

І це запитання мучило його, так само залишаючись для нього нерозв’язаним. Не знаходив він поки що й потрібного сліду. Але ж він обійшов уже кілька місць, де могла виявитися присутність чужинця.

Юнак виходив із того, що оскільки чужинець полює на нього, то й шукати його треба там, де бував останнім часом він сам. Зараз хлопець ішов до галявини, де вбили його батька.

Тріснула гілка… Пискнув гризун… Притихли птахи… З другого боку від Чеслава, але в напрямку тієї самої галявини хтось ішов.

«Хто?.. Хтось великий… Може, лось або олень? А може, хижак?..»

Ні, це не лісовий звір. Так ходить тільки людина.

«Невже удача? Чужинець сам у руки йде?»

Чеслав безшумно ковзнув за повалене дерево. Кроки наближалися…

«Хто ж? Хто?»

З-за дерев з’явився дядько Сбислав. Він ішов, теж уважно роззираючись на всі боки, ніби щось шукав.

Першим бажанням Чеслава було вийти з укриття. Дуже вже багато питань назбиралося в нього до родича. Але, подумавши, вирішив, що краще й розумніше простежити за Сбиславом. Адже навіщось він сюди прийшов? Чеслав обережно, намагаючись не впустити дядька з ока, пішов за ним.

Сбислав прийшов на галявину, де було вбито його двоюрідного брата, постояв, а потім почав оглядати її. Крізь кущі Чеслав бачив, як час від часу той опускається на землю й до чогось придивляється. Минуло чимало часу, перш ніж Сбислав, певно, задовольнивши свою цікавість, вирішив піти з галявини. Пройшовши з десяток кроків, він раптом щось підняв із землі, покрутив у руках, розглядаючи, а потім швидко сховав за пазуху й рушив геть.

Чеслав не пішов за ним. Адже Сбислав — теж досвідчений мисливець і може помітити його.

«Що знайшов дядько?.. Може, це якось пов’язано з тим, що відбулося на цій галявині?.. А можливо, він знайшов те, що могло б викрити його? І саме за цим і приходив сюди?»

Ще одна загадка… Ще один слід…

Пошуки чужинця привели Чеслава до околиці городища. І тут він нарешті, здається, виявив безліч слідів його перебування. Найбільше той уподобав найвищі дерева, розташовані поблизу поселення. У їхніх кронах він, мабуть, провів чимало часу. Чужинець явно цікавився, що відбувається там, за частоколом. Але самого його Чеслав поки що так і не знайшов.

Споглядання частоколу, який був таким неприступним і за яким було рідне городище, де йому так необхідно було б декого побачити, несподівано розбудило в його пам’яті розповідь Велимира щодо цього дерев’яного захисту.

«Здається, батько говорив, що десь колоди прогнили… І що потрібно їх замінити…»

Дочекавшись вечора, щоб не бути поміченим, Чеслав обстежив частокіл. І справді, у тому боці, де огорожа виходила до лісу, хлопець виявив кілька неміцних колод. Час і негода залишили на них свій руйнівний слід. Чеслав колупнув дерево ножем, і воно легко піддалося. Продовбати дірку біля самої землі — і ти вже в городищі.

Для своєї вилазки в городище він обрав наступну ніч.

Готуючись до проникнення в поселення, юнак прийшов до огорожі ще завидна і за прикладом чужинця видерся на високе дерево, щоб поспостерігати за життям одноплемінників. А воно там, за гострим частоколом, ішло своїм неспішним ходом. І тільки він був викинутий за межі цього життя…

Так, сидячи на дереві, Чеслав дочекався темряви. Зійшовши на небі, місяць прихильно глянув на нього, обіцяючи свою підтримку. Принаймні так вирішив для себе Чеслав. З усієї сили він устромив ніж у колоду. Однак продовбати лаз у колодах виявилося не так легко, як здалося Чеславові на перший погляд. Підгниле зовні дерево виявилося ще досить міцним у серцевині. Та добряче потрудившись, — аж сім потів із нього зійшло, — юнак таки проробив отвір, достатній, щоб можна було пролізти.

І ось він уже по інший бік частоколу. Темно-сіра від місячного світла імла, замішана на нічних звуках, прийняла й оточила його. Чеслав прислухався… Селище спочивало, і ніщо не порушувало його рівного подиху мирно сплячої людини. Його одноплемінники були ранніми птахами, а тому спати лягали, тільки-но Даждьбог у своєму човні, допливши до краю небозводу, зникав за його межами.

Поки що його поява в межах городища, здається, залишилася непоміченою. З одного боку, це порадувало хлопця, бо було йому на руку зараз, але з іншого — змусило замислитися. «А що, як чужинці захочуть продертися? Якнайлегше їм це зробити буде. Ех, шкода, батька немає! Він би не допустив такого».

Намагаючись уникати відкритих місць, освітлених місяцем, Чеслав рушив до житла свого наставника Сокола. Він крався, немов лісовий кіт на м’яких лапах, що вийшов на полювання у свої володіння. І, як кіт, він повинен був не тільки досягти мети, а й не стати чиєюсь жертвою…

«Ех, варто було б Великому каменю поклонитися… Привітати хазяїна городища!.. Та не час наразі!» — промайнуло в голові юнака.

Чеслав підійшов до знайомої хатини й від видіння, що раптово виникло перед ним, різко відсахнувся…

У світлі місяця він побачив в отворі дверей постать у білій сорочці.

— Що, боязно?.. — пролунав окрик. — Кому це вночі спокою немає?

Тільки тепер юнак зрозумів, що перед ним стояв сам Сокіл.

— Це я, Чеслав, — тихо відповів він.

— A-а, ти, хлопче!.. — уже спокійно відказав Сокіл, а потім буркотливо додав: — А я вже думав, це до дочки який-небудь пустоголовий занадився позубоскалити.

Незважаючи на напруженість обстановки, у якій він перебував, Чеслав мимоволі посміхнувся від раптової думки. Оскільки Руда, дочка Сокола, не була надто миловидною, старий, здається, дарма переймався з цього приводу.

— Як ти мене розпізнав уночі? — здивувався Чеслав.

— Чуття в старого мисливця ще не притупилося, — пробурчав старий.

— Так я ж