Читати книгу - "Смарагдова планета"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Немає, нічого немає, — запевняла тітка. — Наш працівник звідти недавно повернувся: пішли останні чотири озера.
— Пішли куди?
— Під землю, куди ж іще? — втрутився батько, якому вже починало діяти на нерви «жіноче торохтіння».
— Пішли — то й вийти можуть?
— Вас це стосується?
Роздратовані нотки в батьковому голосі змусили всіх замовкнути, й надалі про море думав тільки хлопчик.
Пішло чому? Образилось на людей, бо люди були недобрі. Пішло під землю, як чорний лелека в пущу, бо ж люди нищили його діток. У пущі можна жити, а під землею як? Хіба там морю добре? Ні. А мусить сидіти під землею, бо нагорі, з людьми, ще гірше. Під землю пішли великі тугі рибини, що міняться синім і зеленим, під землю пішли медузи, а з ними рінявий пісок; кошлаті водорості, мушлі, сонячні зайчики та місячні стежки — все під землею. Скулились краби, між чорним каменюччям, гребуться риби, аби пробитися до світла, і, втомившись, падають на дно. Як бути? Нема чим дихати і ніяк розпростертися — тепер повзи і шилься, в’юнься і пропихайся весь час. Але куди?
— Спати, — наказала мати. — Сам постелишся чи тобі допомогти?
— Сам, — буркнув хлопчик і, подавшись до спальні, вкрився з головою.
Йому хотілося й далі думати про море, але він одразу заснув.
Прокинувся на батькових руках. Було темно, дуже темно, й він не шг второпати, чи досі замотаний у ковдру чи вже ні, бо ж холодом тягло з усіх боків. Десь попереду скрикували мати й тітка Тетяна, мовби навпомацки шукали кудись дороги й кахромлювалися на колючки.
— Та не лякайтеся, нема чого, — сказав батько. — У нас не може бути сильного землетрусу, це так… Ну от, уже й по всьому, уже й утихомирилась земля.
— Стоятиму тут до ранку, — заявила мати. — Не хочу, игоб нас поховало під уламками, як тих спїтаківців. Жах!
— Так уже й поховає… А хлопчик сказав:
— Море. Воно прийшло, і йому тісно.
Батько простягнув хлопчика в темряву, ніби хотів передати матері, але її поруч не виявилося, і він поставив сина на землю.
— Боже мій, та вплинь на нього! У мене вже не стачає сили на його химери… У нього від твого безглуздого виховання розвинулася хвороба, й вона має. конкретну назву — міфоманія.
— Коли ти навчишся по-людському ставитися до власної дитини? — спитала мати. — У хлопчика розвинена фантазія, з таких виростають художники…
— … Або причинні, — довершив батько, однак гукнув: — Сашку, де ти подівся? Стій тут, нікуди не відходь.
Бо хлопчик зав’юнився, розводячи руками темряву, затіпався, рвучись до світла, й до ніг йому скотився уламок сонячної стежки.
— Диви, й сусіди прокинулися, — засміялася тітка. — Свічку, мабуть, запалили… Вони ж усе проспали!
— І правильно вчинили, — одмовив батько.
— Так, ти погано ставишся до власної дитини, — наполягала мати. — ! суперечиш сам собі. Вчора казав — збувається все, що він вигадує, і це тебе лякає, а сьогодні вже міфоманія якась. Вибери щось одне…
— Ой, та мені однаково! Я хочу мати біля себе дитину як у людей — нормальну. Хіба я так багато хочу?
— Ну, то йди від нас, — схлипнула мати. — Рятуй свій спокій і комфорт. Так нині заведено у вас, чоловіків, тільки що не так — тікати, На те ви сильна стать!
— А ти б притримала язика — он люди слухають…
До ранку вони вже не достояли, бо якось забули про землетрус. Електрики в їхній хаті не стало, й покладений у ліжко хлопчик одразу пішов під воду. Велика рибина притиснулась до нього й стиха дихала, а навколо стояло багато риб, одна побіля одної, — принишкли, дослухаючись, як дзуменить десь угорі тоненька цівка, обмацуючи тріщини в землі рвучися на поверхню… А внизу мовчали й сподівалися краби й слимачки в мушлях, а місячну стежку затягло мулякою; і ніхто не знав, що вона тут.
Вранці хлопчик прокинувся і, лежачи під ковдрою, довго думав. Поснідавши, попросився гуляти, і його пустили, бо мав калічні ноги і далеко на них ніби не міг зайти. Ніхто не знав, що він умів стрибати, бо нікому тим не хвалився: стрибав кумедно й некрасиво, не як нормальні діти; авжеж, нормальним він не був ні в чому й звик до того. Не був — то й що? Зате знав за собою таке, чого напевне в інших не було; глузи на вулиці, міцненькі кулаки сусідського хлопчиська, старшого за нього на три роки, мамині сльози, батькову невдоволеність сприймав як неминучу плату за щось дароване лише йому — навіть дорослі того не мали, а тому здавалися йому безпораднішими за дітей. Однак про те належало мовчати, й він жив так, як кожний жив би на його місці. Жив як усі.
Хлопчик стрибав, мов кенгуру, відштовхуючись обома ногами, і, хоч добряче ухойдокався, спинятися не хотів — казав собі, що важко всім, і пташці, і звірині, надто коли за ними хтось женеться або ж коли довго не трапляється пожива. Отак він думав, і йому здавалося, ніби він бере на себе частину трудів, якими тримається все суще, й від того прибувало спокійного терпіння. Міг би отак і Землю обстрибати, і байдуже, коли б вона виявилася більша, аніж він собі уявляв.
Позаду лишилося село з фермою і обскубаним пастовнем біля неї, лишилася обсаджена вербами дорога і рапсове поле, а хлопчик стрибав, тримаючи курс на урочище Гаряча Балка.
Колись там було озеро, й недільними днями батько ловив у ньому рибу, під добрий настрій беручи з собою сина: на березі він ніколи йому не докучав, бо мав доволі клопотів із фортецями для равликів та водомірок. Цілими годинами грібся на латочці вологого піску, а навколо пахтіло драголюбом, татарським зіллям і сухим пташиними пір’ям — можливо, тому, що в глибині обплетеного білими паничиками верболозу висіло ремезове гніздо — порожнє, однак цілком придатне. Господарі не могли покинути його назавжди, й хлопчик не смів його торкнутися, тим більше — похвалитися рідкісною знахідкою. І так тривало до самої осені.
Другого літа, непорушно лежачи біля вікна, він шукав того запаху, ніби голки в копиці сіна, серед безлічі інших — смаженого сала, курячого посліду, розквітлих півоній чи матіол, — і, коли знаходив, то вже добре знав, що відбувається побіля озера. Знав, що у гніздечку з’явилося четверо яєчок, але одне скотилося, і ним поснідав вуж, знав, що в озері розвелося багато жалючої кропивки й до білих лілей тепер не підступитися, — воно й на краще, бо внадились городяни,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагдова планета», після закриття браузера.