Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

й спати полягали. А на другий день цар наказує всіх хлопців із усього царства зігнати до себе в двір. Царівна ходитиме, шукатиме того, кому вона перстень у лоб ввігнала. Іваньку туди не погнали, бо хіба хто міг подумать, що свинопас та до царівни доскочив? Шукала-шукала царівна свого жениха й не знайшла. На другий день теж не знайшли. А вже на третій день цар наказав, щоб зганяли від малого до старого всіх — і багачів, і наймитів. Не хотів Іванько йти, та погнали. От ходять по рядах цар і царівна, шукають. Доходять до Іванька, а в нього лоб онучею замотаний. Царівна як сіпне за онучу, та й зірвала її з лоба. А перстень як засяє! Брати Іваньчині аж заніміли з дива такого. А царівна та Іванька одружилися, взяли собі півцарства та й жили мирно та тихо довго-довго.

Щастя саме не приходить

Брат у брата на тому світі

Давно се діялось, дуже давно, і не деінде, а в нашій таки землі, жили собі два рідні брати — Остап та Іван. Жили вони на однім батьківськім ґрунтовищі і дуже поважали й любили один одного, — жили як один. Але ж тяжка панська праця та надокучливі кателюги-сіпаки осавули не давали їм жити по-людському: як день божий, так і на працю, як день божий, так і тіпають. Не видержав старший брат Остап такого тяжкого життя — вмер бідолаха. Поховали його як слід, по закону. Зостався на все дворище господарем менший брат Іван. Тяжко йому самому приходиться; сумує, бувало, та вбивається за Остапом, — та що подієш — така вже Божа воля. Живе ото собі Іван один та сльози ллє, бідолаха, світ йому немилий, сум серце шматує через таке пекельне життя, — немає йому щирої порадоньки ні від кого.

Одного разу сидить він отак за столом, схиливши голову на руки, сумує й думає: що робити й чим собі життя забогарадити. «А дай, думає, одружусь — хоч одна душа буде рідна».

Отак він поміркував собі та й заслав старостів до якоїсь убогої, але ж із чесного роду, сирітки. Сирітка ся згодилась піти за його заміж і подавала рушники. Все вже було налагоджено на весілля.

У суботу, перед вечором, поки ще молода бігала з дружками по рідні та кликала на весілля, Іванові спало на думку піти до брата Остапа на гробовище і покликати його на весілля. Пішов ото він на гробовище та й узяв із собою жолудя, щоб посадити його коло братового гробка на спомин про своє весілля. Дійшов він до гробовища, здійняв шапку, перехрестився й пішов просто до гробка, де похований був Остап; перехрестився й тут і посадив жолудя в ногах; далі підійшов до возголов'я і стиха промовив, заливаючись слізьми:

— Брате мій єдиний, просю тебе на весілля до себе, обридло вже жити одиноким, безрідним бурлакою.

Тільки промовив він сі слова, як гріб розкрився, й Іван побачив там свого брата Остапа.

– Іди сюди, брате! — промовив до його Остап. — Та побалакаємо трохи.

Увійшов Іван до Остапа в гріб і слідком за ним земля заступилась. Озирнув Іван навкруги себе і йому явнісінько стало, що Остап не в труні лежить, а живе собі, мов чернець той, у келії. Засвітив Остап свічечку воскову, посідали обидва коло столу та й почали розпитувати один одного, як кому живеться. Розказав Іван Остапові, яке то пекельне його й людське життя на білому світі. Довго слухав Остап оповідь братову, та все кивав головою, а як уже Іван перестав говорити, брат йому й каже:

— Нікчемне, неправдиве ваше життя на білому світі, по-божому не так повинно жити, — ось послухай краще, як у нас тут живуть, та як повинні й ви жити…

Узяв Остап із полички якусь товсту-претовсту книгу та й почав її читати. І… Господи! Як то там гарно воно пише: «Один одного любить, один одному допомагає, ні багатих, ні вбогих, ні дужих, ні безсилих тут немає — усі рівні, всі братами називаються»… І ще багацько, багацько дечого звідтіля він вичитував. Читає він сю книгу, а Йван — не кажи що присмоктало його — й відірватися ніяк не може та все слухає. Згоріла одна свічечка, Остап засвітив другу та й знов до читання взявся. Згоріла й друга свічечка, а Остап і пита Йвана:

— Чи не час тобі йти вже до господи, бо вже давно се діється.

— Ні, брате, послухаю ще хоч трохи твоєї книги, хай хоч здається мені, що й я живу між цими добрими людьми й на цьому світі.

Догоріла й третя свічечка, а Остап усе читає. Підійнявся Іван зі стільчика, вклонився Остапові та й каже:

— Слухав би безперестану, брате, твого читання, але ж час мені й до господи побиратись, бо там мене дожидають.

Попрощавсь Іван з Остапом, земля розступилась, і Йван вийшов на землю. Не встиг він і назад озирнуться, а замість тих дверей, шо з їх виходив він, тільки гробок стояв. Подививсь Іван навкруги себе й помітив, що в ногах братового гробка лежить здоровенний і товстелезний, уже трухлявий, дуб. «Ото диво! — подумав Іван. — Ішов сюди, дуба не було, а тепер он який лежить, — хто се привіз його сюди?»

Роздивився краще, — аж і пень з цього дуба ще стирчить у ногах Остапового гробка. «Чи не з того жолудя цей дуб, що я посадив оце вчора, як приходив прохати Остапа на весілля?» — подумав знов Іван. Подумав отак Іван, подумав, подивувався та й пішов до господи. Ідучи додому, дивився він навкруги себе й знов дивувався: що за оказія, мов не те село стало — нічого й нікого не пізнає.

Дійшов Іван до свого двору, зирнув — і тут щось не так: те місце, де був його двір, але ж не та хата, не ті повітки й не ті люде тут живуть, яких він лишав, ідучи до брата. Вийшли з хати якісь чужі, незнайомі люде та й питають Івана:

— Чого треба?

— Як то — чого треба? — адже ж се мій двір, моя батьківщина! Хіба забули, що я вчора увечері ходив до брата на гробки прохати до себе на весілля? Хіба вже забули про мене, про Йвана?

Дивляться люде на Йвана та й дивуються з його речей.

— Та що се ти нам, чоловіче добрий, голову морочиш? Було се колись, розказують старі люде, що брат брата ходив на гроби