Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

— Це! Це! Мій збавитель! Мій оборонець! — закричав цар на першім кроці генерала до двора.

І зараз його за стіл засадили на самий покут і давай свататися і могорич запивати. Генерал той — чи то він був — і давай прибріхувати, як-то він на стовп скакав, як влюбився; а ті, що слухають, не можуть його нахвалитися, що він такий лицар, як на всім світі другого нема. Засватались — геть усе, і весілля назначили; а Іван сидить собі на печі, і байдуже йому, що там робиться у царських палатах.

От і весілля! Видає цар свою дочку за того генерала-лицаря. Гудуть музики, бенкет страшний! Вина ллються — аж по бороді тече. Коли ще до шлюбу підуть, а вже добре підгуляли; настала пора, що можна було ще лучче почванитись. Той молодик уже і розпустив губу. Як всі йому браво віддавали, а молоду вбирали до шлюбу, хтось вихопився зі словом:

— А Іван же що?

— Який-то Іван? — питає молодий.

Поки йому розказали, цар гукнув, і Івана пішли шукати. Знаходять його, а він умивається. Гукають, штовхають — скорій; цар потребує. А він собі з повагом умивається. Та ну вас, — каже, — дайте хоч умиться!

А ті шарпають. Сказано, вже двораки! Хіба в них людяне серце? От і царівна вийшла на рундук чи що, і побачила, що Іван палець замотує травою, — а добра душа була, то й питає:

— А то що тобі, Іване, в руку?

— Нема пальця, — каже.

— А де ж він?

— О! Далеко! Десь на полі.

— На якім полі?

— Там геть далеко! За лісами — де воювалися.

Але як умився Іван, то такий гарний хлопець став, що годі, а той генерал тільки брехав добре. Придивилася царівна до Івана і сама собі не вірить — чи їй лиш так здається, чи вона й справді бачила його на стовпі. І ще лучче придивляється, а цар виходить і собі туди, та й казав зараз Івана на кіл посадити. Схопили його прислужники і потягли на кару; а царівна і пристала до батька, що ще буде час невинну душу згубити! Хоч би весілля переждав. Пустили Івана на три дні пожити, поки весілля відійде.

А Іван, як вирвався з рук, вже й не вертався до двора, а пішов просто в садок, та як задзвонив у третій дзвінок, то так і з’явився перед ним його морозоватий:

— Чого потребуєш, лицарю Іване?

— Поїдемо до царя в гості.

— А що! Я тобі не казав, що буде клопіт? Та вже минулося! Вдягайся. — Одягся Іван в те вбрання, що стояло під сідлом у коня, надяг лицарську зброю, з правого вуха вийнявши, і йде до царських палат; а тут уже до шлюбу вирушають, і молода акурат на ридвані стоїть поморщується.

— Лицар, лицар, лицар їде, — загомоніли гості і всі лови-ворони; а царівна, як зобачила, то мало не вмліла з радощів, бо того генерала вона і на очі не терпіла, а треба з ним вінчатися.

Привітали Івана і цар, і царівна, і гості, а той молодий побілів, як глина.

— Устатчився в слові, пане лицарю, — каже цар.

— Я казав, що на весіллі буду, як наче моя душа чула.

— Ну, що ж! До шлюбу? — питає молодий. — Я ж не надарма кров свою проливав!

— Яку кров? Коли? — питає Іван.

— Ще й тобі знати! От мовчи та диш.

— Або що? От ти, то так, що мовчи та диш. А де то твої мізинні пальці, пане лицарю?

— Як-то де! — озвався молодий. — Чи то я мало войнів відбув, щоб без рани обійтися!

— А ось вони в кишені в мене!

І вийняв папірчик і показує пальці. Генерала роздягли. Правда, пальці якраз пристають. Тоді все розказав про того генерала, а самого вже й так всі пізнали. От тоді вже пішла гульня, то так, що гульня! І сама царівна гуляти пішла; а перше ходила сама не своя. І цар, як казав, так і зробив: віддав зятеві все своє царство. А генерала прив’язали дикому коневі до хвоста та й пустили в степ.

Іван оженився і пішов царювати, вже ніхто не смів сказати, що він дурень, та й годі.

Отак-то опир з дурного Івана та аж царя зробив. То-то, значиться, слухати батька!

Молодильна вода

Колись жив один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний. Той цар був уже в глибокій старості. Одної ночі мав він красний сон: снилося йому, що є така вода, коли вмитися нею, то можна стати молодим. Рано пробудився він, став оповідати своїм синам і сказав:

— Котрий з вас дістане мені тої води, половину царства матиме.

Відізвався старший син:

— Я вам, тату, дістану води тої.

Зараз наказав майстрам робити корабель. Зробили корабель. Взяв він собі кілька жовнірів і поїхав за тою водою.

Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:

— Я їду, аж я вам, тату, тої води дістану.

Поїхав і другий.

Нема і того вже рік, а старшого два роки. Тепер каже третій:

— Тату, я поїду, аж я вам тої води дістану.

Відповідає йому тато:

– Іди, дурню! Ті розумні поїхали та й стільки часу їх нема.

Почав просити тата. І дозволив йому цар їхати. Поїхав він, взяв собі лиш двох стареньких жовнірів.

Ну їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два місяці, нема ніде чужої землі, їдуть далі, побачили гору, таку високу, що аж страшно дивитись на неї. Каже царевич до своїх вояків:

— Будемо під нею ночувати.

Приїхали під неї, стали і уздріли світло в тій горі. Прив’язали корабель, а царевич пішов до того світла. Приходить туди, бачить старого чоловіка і каже:

— Добрий вечір, татуню!

Той відповів йому і питається його, звідки він там узявся. Царевич почав йому розказувати всю правду, який татові сон снився. Каже йому той пустельник:

– Є така вода, але далеко; я тут уже сто років живу, а ще не видів я ні пташки, ні мурашки, аж тебе перший раз. Що б тобі подарувати? Подарую тобі це весло — що раз погорнеш ним, то й сто миль проїдеш.

Подякував старому, а той каже:

– Їдь попід цією горою, там іще мої два брати живуть, щось і вони подарують тобі.

Подякував і поїхав. Приїхав до другого знов надвечір.

— Добрий