Читати книгу - "Переспівниця"

Коли двері в палату повільно відчинилися, Пітині очі тривожно розширилися, а тоді він розгубився. Деллі невпевненою ходою перетнула палату, однак щойно вона наблизилася до Піти, її вуста розпливлися в усмішці.

— Піто! Це я, Деллі. З Округу 12.

— Деллі? — (Здається, хмаринки почали танути, небо прояснилося). — Деллі. Це ти.

— Так! — мовила вона з очевидним полегшенням. — Як ти почуваєшся?

— Жахливо. Де ми? Що трапилося? — запитав Піта.

— Чудово, — мовив Геймітч.

— Я звелів їй у жодному разі не згадувати про Катніс чи Капітолій, — сказав Плутарх. — Побачимо, скільки спогадів про домівку вона викличе в Піти.

— Ми... в Окрузі 13. Тепер ми живемо тут, — відповіла Деллі.

— Саме так мені і сказали. Але це якесь безглуздя. Чому ми не вдома? — запитав Піта.

Деллі вкусила себе за губу.

— Стався... нещасний випадок. Я також сумую за домівкою. От тільки щойно я згадувала наші з тобою малюнки крейдою на асфальті. Твої були такі гарні! Пам’ятаєш, як ти малював різних тварин?

— Ага. Свиней і котів, — сказав Піта. — Ти казала про... нещасний випадок?

На чолі Деллі я помітила маленькі крапельки поту. Вона силкувалася викрутитись.

— Там було... неможливо залишатися, — відповіла вона квапливо.

— Так тримати, дівчинко, — мовив Геймітч.

— Знаєш, Піто, я думаю, тобі тут сподобається. Тут усі такі привітні! Завжди є що поїсти, чистий одяг, а в школі набагато цікавіше, — провадила Деллі.

— Чому ніхто з родини не приходить навідати мене? — запитав Піта.

— Вони не можуть, — Деллі знову розхвилювалася. — Багато людей не зуміли вибратися з Округу 12. Тому нам доведеться починати життя заново. Я впевнена, що вправний пекар не буде тут зайвий. Пам’ятаєш, як твій батько дозволяв нам робити з тіста хлопчиків і дівчат?

— Вогонь! — вигукнув Піта несподівано.

— Так, — прошепотіла вона.

— Округ 12 згорів, так? Через неї, — сказав Піта злісно. — Через Катніс!

Він почав смикатися й вириватися.

— О ні, Піто. Це була не її провина, — мовила Деллі.

— Це вона тобі сказала? — шипів Піта.

— Заберіть її звідти, — наказав Плутарх. Двері негайно відчинилися, і Деллі почала повільно задкувати.

— Ні. Я сама була... — почала Деллі.

— Вона обманює! Вона брехуха! Не можна вірити жодному її слову! Вона мутант, якого створив Капітолій, щоб знищити нас! — верещав Піта.

— Ні, Піто. Вона не... — знову спробувала Деллі.

— Не довіряй їй, Деллі, — репетував Піта несамовито. — Я їй повірив, і вона спробувала мене вбити. Вона вбила моїх друзів. Мою родину. Навіть не підходь до неї! Вона мутант!

З-за дверей вистромилася рука й забрала Деллі з палати. Двері одразу ж зачинилися. Однак Піта й далі репетував:

— Мутант! Вона — смердючий мутант!

Він не просто не вірив мені й хотів мене вбити — він відмовлявся вірити, що я людина. Ліпше б він задушив мене!

Всі лікарі довкола мене відчайдушно шкребли щось у записниках, намагаючись не проґавити жодного слова. Геймітч і Плутарх узяли мене попід руки, вивели з кімнати та притиснули до стіни в коридорі. Але я все одно знала, що Піта й далі верещить он за тими дверима й товстим склом.

Прим помилилася. Піту не врятувати.

— Я більше не можу тут залишатися, — мовила я тупо. — Якщо ви хочете, щоб я й надалі була Переспівницею, відішліть мене кудись.

— Куди ти хочеш поїхати? — запитав Геймітч.

— У Капітолій.

Це єдине місце, де в мене ще є незавершена справа.

— Не можна, — мовив Плутарх. — Аж поки не звільнимо всі округи. До речі, у мене гарні новини: опір придушено всюди, крім Округу 2. Це міцний горішок.

Усе правильно. Спочатку округи. Потім Капітолій. А тоді я полюватиму на Снігоу.

— Гаразд, — мовила я. — Тоді відішліть мене в Округ 2.

Розділ 5

Як я й очікувала, Округ 2 був величезний. Він налічував кілька селищ, розкиданих по горах, у кожному з яких була копальня або кар’єр, хоча останнім часом деякі селища займалися тільки тренуванням миротворців. Однак це не завадило повстанцям, які мали потужну авіацію. Залишилася всього одна проблема: в самому центрі округу височіла практично непроникна гора, в якій ховалося серце усіх військових сил Капітолія.

Ми прозвали гору Горішком — я розповіла тутешнім ватажкам повстанців, змученим і розчарованим, про вислів Плутарха «міцний горішок». Горішок розбудували одразу після Чорних часів, коли Капітолій втратив Округ 13 і відчував гостру потребу в підземній фортеці. У них тоді ще залишалися деякі воєнні ресурси, розташовані на околицях Капітолія: ядерні боєголовки, авіація, війська, — однак значна частина їхньої потуги опинилася під контролем ворогів. Звісно, Капітолій не міг відтворити Округ 13, який ріс кілька століть. Натомість підземні копальні Округу 2 обіцяли деякі переваги. З повітря Горішок здавався звичайною горою з кількома входами. Але всередині були просторі печери: колись там витесували кам’яні брили, які потім витягували на поверхню й транспортували звивистими вузькими дорогами до віддалених місць для будівництва. Було навіть створено розгалужену систему підземних залізниць, щоб транспортувати шахтарів з Горішка в центральну частину головного міста Округу 2. Колію було прокладено аж до майдану, що його ми з Пітою відвідали під час Туру переможців. Ми стояли на широких мармурових сходах Будинку правосуддя, намагаючись не зустрічатися поглядами з зажуреними сім’ями Катона та Клівії, що їх зігнали до нас на зустріч.

Це була далеко не ідеальна місцевість — вона потерпала від численних зсувів, повеней і обвалів. Однак переваг було значно більше, ніж недоліків. Врізаючись дедалі глибше в гору, шахтарі не забували залишати великі опори й кам’яні стіни, щоб підтримувати конструкцію. Перш ніж обрати гору своєю воєнною базою, Капітолій про всяк випадок ще краще укріпив її. А тоді облаштував тут кімнати для нарад, казарми й арсенали, які нашпигував комп’ютерами. Капітолій розширив проходи, щоб вертольоти могли вилітати з ангара просто на поверхню,