Читати книгу - "Цифрова Фортеця"

То був вірус, Картукян це нутром відчував. У нього майже не лишалося сумнівів стосовно того, що насправді відбувалося: Стретмор помилився, обійшовши фільтри, а тепер намагався прикрити свою сраку якоюсь недолугою історією про діагностичний тест.

Картукян і близько не був би таким настирливим, якби йшлося лише про «Транскод». Але річ була не тільки в суперкомп’ютері. Хоча шифрувальники й вірили, що фільтри «Лабетів» були створені з єдиною метою: для захисту їхнього комп’ютерного шедевру, інженери-системники знали правду. Ці фільтри служили вищому божеству: головному банку даних АНБ.

Історія створення цього банку завжди зачаровувала Картукяна. Попри зусилля міністерства оборони зберегти Інтернет виключно для себе наприкінці 1970-х, всесвітня павутина виявилася надто корисним інструментом, щоб не привернути уваги цивільного сектора. Зрештою, університети намацали правильний напрям досліджень. І невдовзі з’явилися перші комерційні сервери. Шлюзи розчинилися, і в них потік широкий загал. На початок 1990-х Інтернет, що був колись заповідною територією міністерства оборони, перетворився на захаращене звалище цивільних імейл-повідомлень та веб-порнографії.

Після низки майже не помічених широкою публікою, проте непоправно руйнівних проникнень у комп’ютерні системи розвідувального управління BMC стало зрозуміло, що державні секрети, які зберігалися на підключених до Інтернету комп’ютерах, стали надзвичайно вразливими. Тим паче, що Інтернет зростав і розвивався бурхливими темпами. Тож за наполяганням міністерства оборони президент Сполучених Штатів видав секретну постанову з метою започаткування спеціального фонду для фінансування нової, повністю захищеної мережі, що мала прийти на зміну заплямованому Інтернету й функціонувати як сполучна ланка між розвідувальними службами Сполучених Штатів. Для перепинення подальших комп’ютерних крадіжок державних секретів усі важливі дані перемістили до одного, надзвичайно добре захищеного місця: до новоствореного банку інформації АНБ, який був чимось на кшталт Форт-Нокса для розвідувальної інформації Сполучених Штатів.

Буквально мільйони екземплярів найсекретніших фотографій, магнітофонних плівок, документів та відеоматеріалів були цифровані й уміщені до блоків пам’яті, а оригінали документів знищили. Цей інформаційний банк захищала система з потрійним дублюванням силових реле та багаторівневою цифровою підтримкою. Більше того, цей банк розмістили на глибині двісті чотирнадцять футів, щоб захистити його від магнітних полів та можливих вибухів. Діяльність у пункті управління позначалася грифом «Абсолютно секретно з кодовим словом “Umbra”». То був найвищий у країні рівень секретності.

Ще ніколи секрети Сполучених Штатів не були захищені так надійно. Цей незламний банк інформації містив тепер проекти новітніх озброєнь; списки свідків, що підлягали захисту, псевдооперативників, детальний аналіз таємних операцій та пропозиції щодо їх проведення. І цей перелік був нескінченним. Більше ніхто не спроможеться проникнути до розвідувальної інформації та завдати шкоди інтересам Сполучених Штатів.

Звісно, чиновники в АНБ розуміли, що ця інформація має цінність тільки тоді, коли нею користуються й коли до неї є доступ. Справжня мета створення банку інформації полягала не стільки в тому, щоб приховати секретну інформацію від вуличних зівак, скільки в тому, щоб зробити її доступною для «правильних» людей. Уся інформація мала рейтинг безпеки і, залежно від рівня секретності, була доступною для державних чиновників у кожному конкретному випадку. Наприклад, із банком інформації міг зв’язатися командир підводного човна й запросити в АНБ найновіші супутникові фото портів Росії, але він не мав стосунку до планів антинаркотичних операцій у Південній Америці. Аналітики ЦРУ мали змогу отримати досьє відомих убивць, але не могли запитувати коди запуску МБР із ядерними боєголовками — то була парафія виключно президента США.

Звісно, інженери-системники не мали доступу до інформації в банку даних, але вони були відповідальні за його безпеку. Як і всі великі інформаційні банки, — від страхових компаній до університетів, — блоки пам’яті АНБ зазнавали безперервних атак із боку комп’ютерних зламувачів, які намагалися хоч одним оком поглянути на секрети, що в них зберігалися. Але програмісти безпеки систем АНБ були найкращими у світі. Нікому з хакерів і близько не вдалося проникнути до бази даних АНБ, і агентство мало всі підстави вважати, що це їм не вдасться ніколи.

Картукян розгублено стояв посеред лабораторії. Він аж спітнів, вирішуючи — іти чи не йти. Біда з «Транскодом» означала також і біду з банком інформації. І легковажність Стретмора просто ошелешувала молодого фахівця.

Кожен працівник знав, що «Транскод» був нерозривно пов’язаний із головним банком даних АНБ. Кожен новий код, після того, як його зламували, миттєво відправлявся з шифрувального відділу по 450-ярдовому оптично-волоконному кабелю до банку даних АНБ для безпечного зберігання. Цей «священний» блок пам’яті мав обмежену кількість точок доступу, і однією з них був «Транскод». Систему фільтрів «Лабети» задумували як супернадійного вартового. А Стретмор взяв і обійшов його.

Серце Картукяна несамовито калатало. «“Транскод” заклинило, і він перебуває в такому стані вже вісімнадцяту годину!» Сама думка про те, що в суперкомп’ютер проникнув вірус і тепер вільно хазяйнує в підвалі АНБ, була нестерпною для молодого фахівця.

— Треба про це доповісти, — випалив він уголос.

Картукян знав, що в подібній ситуації він може звернутися лише до однієї людини: до начальника підрозділу системної безпеки, дратівливого комп’ютерного гуру вагою 400 фунтів, творця «Лабетів» на прізвисько Джабба. В АНБ цей чоловік був мало не напівбогом — він походжав приміщеннями, відвертаючи потенційні загрози й клянучи нетямущих та нездар. Картукян знав, що як тільки Джабба дізнається, що Стретмор обійшов фільтри, небо впаде на землю.

«От досада! — подумав він. — Це ж треба такому статися саме тоді, коли в мене повно роботи!» Схопивши слухавку, він набрав номер цілодобового мобільного телефону Джабби.

РОЗДІЛ 45

Девід Бекер безцільно брів по авеніда дель Сід, намагаючись зібрати думки до купи. Під ногами по бруківці стрибали розпливчасті тіні. Присутність в організмі горілки відчувалася ще досить сильно. У цю мить Девіду здавалося, що все його життя розхлябалося й вийшло з-під контролю. Він подумки полинув до Сюзанни, міркуючи — отримала вона його телефонне повідомлення чи ні.

Попереду севільський міський автобус скреготнув гальмами й під’їхав до зупинки. Бекер підвів очі. Двері автобуса зі скрипом розчинилися, але ніхто з нього не вийшов. Дизельний двигун знову заревів, але коли автобус рушив, із бару неподалік вискочили троє підлітків і погналися за ним, волаючи та вимахуючи руками.

Бекер стояв ярдів за тридцять, витріщився на підлітків, не вірячи своїм очам. Його зір раптом зосередився, але він знав: те, що він бачив, насправді бачити неможливо. Бо то був один шанс із мільйона.

«Мабуть, у мене почалися галюцинації».

Та коли двері розчинилися й тинейджери скупчилися біля них,