Читати книгу - "Далекий простір"

Вгорі прочинився люк, хтось проліз досередини і нещільно зачинив за собою отвір. Слабке світло заливало тепер приміщення, в якому перебував Габр. Зовсім поруч, обличчям до обличчя, він побачив чиїсь заплющені жіночі очі й усмішку, сповнену блаженства. Такі самі обличчя були ліворуч, праворуч, спереду.

Він опустився на коліна і поліз між лісом ніг. Поки не вибрався на вільне місце. Звідси, піднявшись на виступ у стіні, можна було розглянути зал. Що це? Істоти, яких він ніколи не бачив, стояли, збившись докупи в різних місцях, притулившись одне до одного, голосно розмовляли, перегукувалися.

Вони світилися, ці істоти, навіть тут, у напівтемряві. І лінії їхніх тіл, круги й овали, породжували дивне відчуття. Габр намагався вловити межу, яка відділяла б голову від шиї, шию від плечей і грудей. Груди, живіт, стегна – все було умовне, все перетікало в усе, але все це лише слова – "груди", "живіт", "стегна", а насправді – щось єдине, цілісне, сяюче. Невже так виглядає кожна жінка? Невже саме такі Ліоз, Нія? І він, Габр, лише трохи незграбніший, худіший, тут, поміж сотень жінок. Якби вони знали себе!

Він спустився і знову наблизився до них, уже вдивляючись в обличчя, фігури. Його притягувало бажання знову забитися між них, пережити мить неналежності собі. Заплющені очі, усмішки, груди, що стирчать врізнобіч, чорні трикутники внизу живота… Не доходячи, він звернув убік, із серцем, яке голосно калатало, майже побіг до металевих сходів, що спускалися від люка. Він не знав цих почуттів, не знав і боявся. Бажання забитися між тіл, забути про себе – воно було таким солодким. І можна було обдурити себе: переконати, що немає ні Міністерства контролю, ні Окса, ні мегаполіса. Тільки ця зала для купань, темна і гаряча зала забуття.

Але мегаполіс був, і було Міністерство контролю – не тут, у закритому бункері, а взагалі. Значить – скрізь.

Із книги "Незатребувані діапазони почуттів"

Автор – Зарх Лінк. Час видання – третій сектор 14-го числення. Інвентаризаційний номер 18-ЛЗ-44387. Ящик №36744495. Два примірники. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Глава 9. Сором

Щоб зрозуміти, що таке "сором", ми повинні повернутися до вже розглянутого в п’ятому розділі поняття "зовнішність". Якщо форма існує не просто умоглядно, а реально, може якимось чином повністю, як форма (а не як її частина), сприйматися – значить, людина, що має, як відомо, тіло, багато в чому – форма. Принаймні, форма людини починає грати сутнісну роль при визначенні того, що є "людина". Все це є дивним для нас, які звикли сприймати і себе, й інших як щось безтілесне, як голос і тільки. Але ми вже переконалися, що може існувати так звана "зовнішність", ми можемо мати зовнішність. Відмінності в довжині наших носів, губ, шиї, ніг, у ширині плечей, грудей, довжині волосся і так далі можуть не просто щось означати, а навіть роблять нас нами, визначають нас у цьому світі. Ба більше: не лише тіло, а й усе, що ми на нього вдягаємо, чіпляємо, може стати дуже важливою частиною нас самих, скласти наш "образ", нашу "зовнішність". Питання лише в тому, щоби сприймати цей образ безпосередньо, а не умоглядно – у припущенні такої можливості, якої ми з вами позбавлені, і полягає передумова всіх моїх роздумів. Якщо читач не може допустити, що подібне "миттєве" сприйняття форми можливе, значить, всі поняття, які я намагаюся тут пояснити, будуть для нього порожніми звуками.

Але я звертаюся до тих, хто хоч якось зміг припустити немислиме: що повинна відчувати людина, яка звикла сприймати себе та інших у формі певного, витонченого одягу, якщо раптом вона чи хтось інший постає без одягу? Перш ніж звинувачувати мене в схоластиці, у вигадуванні неіснуючих ситуацій, нехай читач напружить іще трохи свою уяву і домислить той контраст, який мусить відчути така людина. Ми вдягаємося лише для того, щоб не було холодно нашому тілу; скидаючи одяг, ми не маємо жодних емоцій, жодних відчуттів, окрім холоду, що проникає в нас. Як не існує для нас незначних дрібниць на кшталт довжини пальців або, скажімо, кількості жирових відкладень, так не існує й різниці між нами одягненими і роздягненими. Не кажучи вже про інших людей – не замислюючись, яка їхня зовнішня форма, ми не замислюємося і над тим, одягнені вони чи роздягнені.

До чого я все це веду? Хоча сам я ніколи безпосередньо не відчував тих не пізнаних людиною почуттів, про які намагаюся розповісти, а все-таки можу уявити, якої сили почуття має переживати той, хто звик ту чи іншу людину сприймати в одязі, а потім раптом сприймає її без нього. Почуття це має нагадувати потрясіння.

Коли я запитав свою дочку, своїх знайомих, одягнені чи роздягнені ті, з ким вони мають справу щодня, вони спочатку не змогли відповісти. І лише потім сказали, що, очевидно, одягнені. Принаймні, на вулиці. І відразу спитали: "А яке це має значення?" Цей факт свідчить про те, наскільки ми не любимо думати, не любимо осмислювати речі, які здаються нам очевидними і тому ніби для нас не існують.

Новий термін, який хочу запропонувати, перш ніж остаточно перейти до поняття "сором", я почерпнув з того самого древнього рукопису невідомого автора. Його значення стає зрозумілим із наступної цитати: "Розстебнувши ремінь і скинувши спідницю, вона стояла, тремтячи, в одній білизні, дивилася на нього благальним поглядом. Він підійшов і звільнив її плечі від двох вузьких смужок. Тепер вона була голою і беззахисною перед ним, одягненим у важкі чоботи і старий військовий піджак". Відсторонимося відразу від слів, які називають тут невідомі нам частини одягу. Наскільки можна судити з рукопису, "спідниця" – це середня частина жіночого одягу,