Читати книгу - "Горить свіча"

— Я набираю дружину — якраз із смердів, із закупів, бо галицьке боярство зазналося, запаніло, так і норовить встромити палку в колеса своєму князеві. Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.

— Знаю, княже. Я побалакаю з Добринею, може, він піде до тебе на службу.

16

Два наступні дні князь Данило вів перемови з єпископом, з настоятелями монастирів та соборів, з боярством та купецтвом. А на третій, у післяобідню пору, у гридниці зібрав боярську думу. Запросив на неї ліпших людей Києва. Бояри сіли ліворуч, єпископ з настоятелями — праворуч, купці — позаду.

Коли всі повсідалися на міцні, вишмульгані до блиску дубові лави, Домажир на правах тисяцького покликав князя. Данило ввійшов стрімкою ходою — стрункий, дужий і тугий, мов дуб, що росте на сонячному привіллі. Він досягнув свого літа!

Усі підвелися і привітали його низьким поклоном, а єпископ осінив великим срібним хрестом.

— Дякую, — сказав князь і сам низько вклонився.

По гридниці прокотився гомін здивування. Князь кланяється? Такого не бувало! Бувало, князів запрошували, виганяли, іноді навіть убивали, як це трапилося з Ігорем Ольговичем, дядьком Ігоря Сіверського. Але щоб кланявся думі?..

Данило попросив усіх сісти.

— Не дивуйтеся, — сказав він. — Я вклонився Києву, матері городів руських, що віднині належатиме по праву старшинства мені. Вклонився його славному минулому, його хоробрим захисникам, які не раз рятували місто від печенігів та половців. Вклонився з надією, що і ви разом зі всіма киянами не осоромите своїх пращурів і, коли настане час, життя свого не пошкодуєте за його свободу! Бо турбує мене день завтрашній…

— Слухаємо тебе, княже! День завтрашній і нас турбує!

— Ось для того я і зібрав вас, щоб повести про нього мову… Всі ви знаєте, яке велике лихо упало на нас. Таке велике, якого ще й не зазнавала земля наша. Половина її — по той бік Дніпра — вже лежить у руїнах. Брати наші — князі, бояри, простолюдини — побиті і постріляні, а жони і дочки їхні поганьблені. Хто уцілів, той кидає рідні місця і тікає світ за очі. Скільки їх із землі Рязанської, Суздальської, Переяславської, Чернігівської уже прибуло в Галичину та на Волинь — і не злічити! Вони шукають шматка хліба і захисту від поганих. Я широко відчинив двері свого князівства для всіх знедолених, і в моїй землі поселилося зараз стільки нових людей, що кожен четвертий або і третій мій підданий — то пришелець. Ви про них чули, ви їх бачили, але вони не зупиняються у вас, бо Київ зараз сам опинився на межі з Полем… Бо Києву зараз…

Він замовк.

По гридниці прокотився гомін. Пролунали голоси:

— Ти щось знаєш, княже! Кажи!

Данило виждав хвилину, а потім твердо сказав:

— Знаю… По дорозі до вас я зустрів двох суздальців, які втекли з татарського полону. Вони повідомили, що Батига-хан поставив насупроти свого золотого шатра дев'ятибунчужний чорний туг — знамено війни[59]. Готується новий кривавий похід. А куди? Всі суміжні з Ордою землі завойовані Батиєм — булгари, половці, касоги, Північна Русь, Чернігівська і Переяславська землі… Залишилися лише ми! Ось куди направить свого коня окаянний Батий! На наші міста і села! І передусім — на Київ! Чому? Та тому, що він стоїть на їхньому шляху! Поки мунгали не візьмуть Києва, вони не зможуть піти далі — на Болохівську землю, на Галичину та Волинь, на Польщу та Угорщину… Та ви й самі знаєте, що хан Менгу вже побував під стінами Києва — розвідав, а Батий прийде зі всією ордою, щоб узяти його!

— Що ж нам робити, княже?

— А ви як гадаєте?

Спочатку бояри задумалися, почали переглядатися, перешіптуватися. Справді, що робити? Ішлося ж про життя або смерть! Тут криком не візьмеш — треба добре помізкувати…

— Зібрати дружини з усіх земель, зібрати ополчення чорного люду — і виступити Батиєві на зустріч. — крикнув боярин Микита Глібович, сухий сивий старик, що бував не раз київським тисяцьким.

— Послати гінців у Смоленськ, у Полоцьк, у Новгород, щоб прислали допомогу! — додав плечистий, крупноголовий Давид Корж, ще не старий боярин, що мав двір над обривом, що стрімко спускався до Хрещатого яру.

— Послати також послів до короля угорського та князів польських! Якщо Батий зламає нас, то дійде і до них! Хай пришлють дружини або розкошеляться на наймане військо! — вигукнув голосно Домажир і оглянувся назад — чи всі чули?

— Відіслати з Києва наші сім'ї! Хай залишаться тільки ті, хто здатен тримати меча в руках!

— Ні, ні, помирати — так разом!

Підвівся Дмитро.

— Княже! Доброчесні мужі київські! Я гадаю, перш ніж напасти на Київ, Батий неминуче вдарить по наших українних містах на Росі та по чорних клобуках, що здавна поселилися там. Він їх не залишить у себе в тилу. Тож треба нам подумати, як зміцнити тамтешні городки і городи… А Київ уже сьогодні готувати до облоги — кувати мечі, списи, виготовляти луки, стріли, завозити збіжжя, борошно, сіно для коней та худоби, яку ми приженемо в місто для м'яса! Обновити вали та заборола! Розділити людей на десятки, сотні та тисячі і настановити старших! Це все треба зробити зараз, щоб не було пізно! — Дмитро, говорячи це, дивився на князя, а потім повернувся до гридниці. — А нам, ліпшим мужам київським, купцям та церкві, треба подумати і про те, щоб зібрати грошей, бо без них ми нічого не зробимо. Я завтра для початку внесу в київську скарбницю двадцять і п'ять гривень срібла… А як настане нагла потреба, то і все своє майно, і життя своє та життя синів своїх покладу на вівтар землі київської! Хто підтримає мене?

Гридниця загула. Твереза, поміркована, а разом з тим і запальна мова боярина Дмитра сколихнула всіх. Стало раптом ясно, що загроза ворожого нападу не десь далеко, за горами, не через рік, два або й три, а може, завтра чи позавтрьому… А це вже було страшно. У багатьох по станах поповзли холодні мурашки. Так, легковажити тут не слід! Дмитро правий — треба не ждати допомоги від короля угорського та князів польських, а самим розкошелюватися і щось робити!

Така була одностайна думка більшості, а хто був не згоден, той мовчав.

— А що скаже