Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— Цей поганий, то купіть інший. А обзивати нема

чого. Хіба я винна, що вкрали обі.

— Навіть обі вкрав? От паршивець! Тоді почнемо з обі. Котрий?

— Ще й питаєте, котрий? Ніби в мене їх без ліку? 3 чорного оксамиту на крепдешиновій підшивці.

— Так… «Подвійний обі з чорного оксамиту з крепдешиновою підшивкою, один…. Скільки приблизно коштує?

— Єн шість, мабуть.

— Це ж зухвальство носити такий дорогий обі. Віднині будеш купувати не дорожчий за півтори єни.

— А хіба продаються такі. Я вам кажу, ви жорстокий. Вам байдуже, що дружина ходитиме неохайна, аби вам було добре.

— Гаразд, гаразд. Далі?

— Шовкове хаорі. Подарувала на згадку тітка Коно. Такого шовку тепер не знайдеш.

— Залиш при собі свої коментарі. Ціна?

— П’ятнадцять єн.

— Ми не такі багачі, щоб купувати хаорі за п’ятнадцять єн.

— А вам не однаково? Здається, не ви ж купували.

- Ще що?

— Чорні табі [121], одна пара.

— Твої?

— Ваші. Ціна — двадцять сім сен.

— Далі?

— Коробка батату.

— Навіть батат забрав? Що він з ним робитиме: зварнть і з’їсть, чи натре й приготує підливу?

— Не знаю, що він там робитиме. Підіть до нього й спитайте.

— Скільки коштує?

— Ціни на батат не знаю.

— Впишемо дванадцять з половиною єн.

— Ви що, з глузду зсунулись? Де ви бачили, щоб батат стільки коштував? Навіть якщо його привезли з Карацу.

— А чи не ти казала, що не знаєш ціни?

— Я. Так, не знаю, але дванадцять з половиною єн — такого бути не може.

— Ну, що це таке: «Не знаю, але дванадцять з половиною єн — такого бути не може»? Ніякої логіки. Ти як той Костянтин Палеолог [122].

— Що?

— Ти як Костянтин Палеолог.

— Що це таке — Костянтин Палеолог?

— Не має значення. Що далі? 3 моєї одежі ти щось нічого не назвала.

— Не має значення, що далі. Розкажіть, що означає Костянтин Палеолог.

— А що воно може означати?

— Невже важко пояснити? Стільки морочите мені голову, навмисне говорите всілякі неподобні слова, знаючи, що я не розумію по-англійському.

— Не кажи дурниць. Перераховуй далі. Спізнимося зі скаргою — речей не повернуть.

— Тепер уже однаково не встигнемо. Краще поясніть, що таке Костянтин Палеолог.

— Яка ти надокучлива! Я ж сказав, що нічого не означає.

— Он як? Тоді я теж мовчатиму.

— Вперта дурепа! Роби, як знаєш, та скарги про пограбування писати не буду.

— А я не скажу, які речі вкрадено. Ви самі захотіли писати скаргу. Невелика біда, як не будете.

— Ну й не буду, — своїм звичаєм господар пішов і зачинився у кабінеті. Господиня перейшла до їдальні і сіла перед скринькою для рукоділля. Обоє протягом десяти хвилин сиділи мовчки, кидаючи злісні погляди на сьодзі.

Враз двері відчинились і до кімнати енергійно зайшов Татара Сампей-кун, той самий, що подарував батат. Татара Сампей-кун колись був сьосеєм у цьому домі, а тепер закінчив юридичний факультет, влаштувався на роботу у відділі рудних копалень однієї компанії. Зерно діляцтва теж проросло в ньому, і він став послідовником Судзукі Тодзюро-куна. На знак давньої дружби Сампей-кун час від часу навідувався в халупу до свого колишнього вчителя і проводив тут святкові дні; у цій родині він почував себе легко й невимушено.

— Гарна сьогодні погода, господине, — промовив він з акцентом, схожим на карацуський, і сів на маті, схрестивши ноги й піднявши одне коліно.

— О, Татара-сан!

— Сенсей кудись пішов?

— Ні, він у кабінеті.

— Господине, так працювати, як сенсей, шкідливо для здоров’я. Та ще в неділю.

— Мені нема чого казати, ліпше йому нагадайте.

— Авжеж… — почав було Сампей-кун, а потім, обвівши поглядом вітальню, звернувся невідомо до кого: — Сьогодні й дівчаток не видно.

Не встиг він договорити, як із суміжної кімнати вибігли Тонко і Сунко.

— Татара-сан, ви нам сусі [123] принесли? — вимогливо спитала старша, згадавши про недавню обіцянку Сампей-куна.

— У тебе добра пам’ять. Наступного разу обов’язково принесу. Сьогодні забув, — Татара-кун зніяковіло почухав потилицю.

— Ху-у, — невдоволено вимовила старша. Молодша, наслідуючи старшу, теж проказала: «Ху-у».

Настрій у господині покращав, на обличчі з’явилася усмішка.

— Сусі я вам зараз не дам, а от батат я приносив. Ви його їли?

— А що таке батат? — запитала старша, молодша й собі не відстала від сестриці: — А що це?

— Ще не куштyвали? Попросіть, нехай мама скоріше зварить. У Карацу батат не такий, як у Токіо, кращий, — сказав Сампей-кун, гордий за свою батьківщину.

— Спасибі вам, Татара-сан, ви такі любязні. Стільки батату привезли, — похопилася господиня.

— Ну, то як? Куштували? Щоб не побився, я його щільно вклав у спеціально замовлену коробку. Мабуть, добре зберігся?

-Ви так старалися, а його минулої ночі вкрав злодій.

— Злодій? От йолоп! Невже йому подобається батат? — захоплено промовив Сампей-кун.

— Мамо, вчора у нас був злодій? — запитала Сунко.

— Так, — коротко відповіла господиня.

— Злодій був… і що… Який він? — допитувалася вже молодша.

Не знаючи, що відповісти, господиня сказала:

— Страшний, — і глянула на Татара-куна.

— Страшний? Як Татара-кун? — з дитячою безпосередністю спитала Тонко.

— Що? Хіба можна таке казати?

— Ха-ха-ха, невже я такий страшний? Ти ба, — і Татара-кун знову почухав потилицю, де видніла лисина діаметром в один сун. Вона з’явилася місяць тому, і Татара-кун звертався до лікаря, але, як видно, лікування ще не дало бажаних наслідків. Першою запримітила лисину Тонко.

— Ой, голова в Татара-сана виблискує, як у мами.

— Я кому сказала: мовчи.

— Мамо, а в учорашнього злодія голова теж блищала? — спитала молодша. Господиня і Татара-кун мимоволі пирснули, але діти заважали розмовляти, а тому мати випровадила їх:

— Йдіть надвір, пограйтеся. А мама вам дасть ласощів.

Коли діти вийшли, господиня серйозно запитала:

— Татара-сан, що з вашою головою?

— Лускатий лишай сточив. Ніяк не можу вилікуватися. У вас теж?

— Фе! Який там лишай! Жінки трохи лисіють там, де волосся збирають у вузол.

— Усі лисини через бактерії.

— Тільки не в мене.

— Просто вам так здається.

— Що завгодно, тільки не бактерії. До речі, як по-англійському лисина?

— Лисина — «боулд».

— Ні, не може бути. Напевне є довга назва.

— Не вірите, спитайте у сенсея.

— Сенсей нізащо не пояснить, тому-то я вас питаю.

— Крім «боулд», іншого слова я не знаю. Кажете — довше… Хто його зна?..

— Ага, он що: Костянтин Палеолог. Костянтин — лиса, Палеолог — голова.

— Що