Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— Поведіть його самі. То такий, що жінки не послухає.

— Він і досі їсть варення?

— Атож.

— Недавно сенсей нарікав: «Лихо, та й годі,- каже, — дружина лається за варення. А скільки я там його з’їдаю». Мабуть, ви з доньками теж полюбляєте варення, га?

— Татара-сан, як вам не соромно?

— На вашому обличчі написано, що таки любите.

— Як це може бути написано?

— Та так… То ви анітрохи не їсте?

— Ну, трошки. Хіба не можна? Не чуже ж їм — своє.

— Ха-ха-ха, я так і думав… Справді-таки велике лихо, що вас обікрали. Тільки батат поцупили?

— Якби ж то тільки батат! Усю одежу вкрали.

— Шкода, мабуть, досить відчутна. Доведеться знову в борги залазити? Жаль, що цей кіт не собака… Господине, обов’язково заведіть собі здоровенного пса… Користі від кота, як з цапа молока. А мишей він хоч ловить?

— Ще жодної не впіймав. Він таки справді ледачий, безсоромний кіт.

— Справді, куди ж це годиться? Виженіть його мерщій. Може, я заберу його з собою, зварю та з’їм?

— Ой, Татара-сан, невже ви і котів їсте?

— Чом би й ні. Вони дуже смачні.

— Тоді ви герой.

Я давно чув, що серед сьосеїв трапляються дикуни, ладні їсти котів, але й сном-духом не відав, що й Татара-кун, завжди такий ласкавий зі мною, належить доних. Це тим більш прикро, що Татара-кун уже не сьосей, а відомий юрист, хоч недавно скінчив навчання, й обіймає не останню посаду в компанії Муцуї [124]. Що й казати, я не на жарт перелякався. Канґецу Другий своїм учинком зайвий раз підтвердив, що «У кожній людині сидить злодій», а от істину «В кожній людині сидить пожирач котів» я вперше засвоїв завдяки Татара-кунові. Кажуть: живеш — учися; навчишся — радій, але як тут радіти, коли тебе день у день підстерігають небезпеки, коли день у день треба пильнуватись. І те, що доводиться захищатися подвійним панциром хитрощів і підлості, теж наслідок життєвого досвіду, який приходить з роками. «Тим-то поміж старих важко знайти порядну людину. Можливо, для мене зараз було б найкраще опинитися в товаристві цибулі в баняку Татара-куна», — подумав я, забившись у куток, саме тоді, як в їдальню після недавньої сварки на голос Татара-куна вернувся господар.

— Сенсей, кажуть, ніби вас обікрав злодій. Що за прикра історія, — відразу напосівся Татара-кун.

— Дурень той, хто до нас заліз, — глибокодумно виголосив господар.

— Воно то так, але не дуже розумний і той, до кого залізли.

— Такі, як Татара-сан, у яких нічого поцупити, мабуть, найрозумніші,- сказала господиня, ставши цього разу на бік чоловіка.

— Та найдурніший — оцей кіт. І нема йому виправдання. Мишей не ловить, а об’являється злодій, вдає, наче й не помічає його. Сенсей, ви б не віддали цього кота мені? Він же вам ні до чого.

— Можна б віддати, але навіщо він тобі?

- 3варю і з’їм.

Від цих страхітливих слів rосподареві губи порушила неприємна посмішка людини, хворої на шлунок. Господар нічого певного не сказав і тому Татара-кун більше не наполягав. Отож з доброго дива мені пощастило.

Тут господар звернув розмову на інше.

— Та годі про кота. 3лодюга виніс усю одежу, а ти тепер мерзни.

Господар був пригнічений. Напевне, таки справді змерз. Адже до вчора він одягав два кімоно на ваті, одне поверх одного, а от сьогодні на ньому тільки сорочка з короткими рукавами й авасе [125]; до того ж господар від ранку до вечора безвилазно сидить удома, не виходить на прогулянку, тому-то його кров, якої і так обмаль, прилила до шлунка і майже не циркулює у ногах і руках.

— Сенсей, погано бути вчителем. Досить злодієві щось украсти, як одразу попадеш у скруту… Може, тепер ви передумаєте і станете комерсантом?

- І не згадуйте йому про комерсантів, він їх ненавидить, — докинула господиня. Вона, звісно, хотіла б, щоб її чоловік став комерсантом.

— Скільки років минуло, як сенсей закінчив університет?

— Цього року пішов дев’ятий, — і господиня зиркнула на чоловіка. Господар промовчав.

— Минуло вісім років, а платня та сама. Хоч би скільки ви старалися, а ніхто вас не похвалить. «Хлопця-молодця журба пойняла», — продекламував Татара-кун рядок із віршика, вивченого в школі. Господиня нічого не второпала, а тому теж промовчала.

— 3вичайно, я ненавиджу вчителів, але ще більше ненавиджу ділків. — Господар замислився, кого ж він усе-таки більше любить.

— Бо сенсей усіх ненавидить…

— Сенсей, певно, любить тільки господиню? — спитав нездалий на жарти Татара-кун.

— Не терплю, — почулася виразна відповідь.

Господиня ображено відвернулася, а трохи заспокоївшись, кинула погляд на чоловіка і, очевидно, маючи намір йому дошкулити, сказала:

— Вам, мабуть, і життя остогидло.

— Скорше навпаки, — байдуже відповів господар. Ну, що ти з таким удієш?

— Сенсей, якщо не будете частіше гуляти, збавите собі здоров’я… І комерсантом не завадило б вам стати. Нема нічого легшого, як збирати гроші.

— Ото ти й назбирав.

— .Яще й року не служу в компанії. А проте накопичив куди більше.

— Скільки ж ви накопичили? — запально спитала господиня.

- Єн п’ятдесят.

- Яка, власне, ваша платня? — не вгавала господиня.

— Тридцять єн. 3 них п’ять щомісяця здаю в компанію на зберігання, — будь-коли можу вибрати їх назад… Господине, може б, за свої кишенькові гроші ви придбали хоч кілька акцій столичної кільцевої трамвайної лінії? Не мине й трьох-чотирьох місяців, як у вас удвічі побільшає грошей. Важливо почати, навіть з незначної суми, а там гроші ростимуть, як на дріжджах.

— Якби нам такі гроші, крадіжка нас не злякала б.

— От чому найкраще стати комерсантом. Жаль, що й сенсей не вивчився на юриста. Працював би собі у компанії або в банку, заробляв би тепер щомісяця триста-чотириста єн… Сенсей, ви знаєте Судзукі Тодзюро, інженера?

— Еге ж, він учора сюди заходив.

— Невже? Якось я здибався з ним на одному бенкеті і зайшла мова про вас. «Невже, — каже, — ти був сьосеєм у Кусямі-куна? Я теж, — каже, — колись, як ще жили при храмі Коісікава, їв з Кусямі-куном з одного баняка. Будеш у нього, передай від мене вітання, я також незабаром заскочу».

— Кажуть, він недавно перебрався в Токіо.

— Правда ваша. Колись він працював