Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

— Хто його зна.

— Щомісяця дістає двісті п’ятдесят єн, на свято Бон [126] і під Новий рік йому виплачують дивіденди, отож пересічно набігає чотириста-п’ятсот єн. Якась нісенітниця: той чоловік загрібає таку купу грошей, а сенсей, знавець англійської мови, мусить десять років одягати той самий лисячий кожух [127].

— Атож, явна нісенітниця.

Навіть такий чоловік, як мій господар, — життєвий принцип якого стояти над усім, — і той дивиться на гроші, як і решта людей. Ні, він, мабуть, такий жадібний до них тому, що з біди не вилазить. Татара-кун так розхвалив вигоди, які мають комерсанти, що розмова зайшла в глухий кут. А тому він звернувся до господині:

— Господине, до вас навідується чоловік на ім’я Мідзусіма Канґецу?

— Авжеж, і досить часто.

— Що він за людина?

— Кажуть, надзвичайно вдатний до науки.

— Красень?

— Хо-хо-хо, мабуть, такий же, як Татара-сан.

— Невже? Такий, як я?

— Звідки ви дізналися про Канґецу? — спитав господар.

— Цими днями один чоловік попросив узнати про Канґецу-куна. Невже він вартий того, щоб про нього розпитували? — Ще нічого не почувши про Канґецу, Татара-кун поставився до нього упереджено.

— Набагато мудріший за тебе.

— Он як! Кажеш, розумніший? — Неможливо було встановити, господар радів чи сердився.

— Він скоро стане доктором наук?

— Кажуть, пише дисертацію.

— От йолоп! Узявся писати дисертацію! А я думав, він людина тямуща.

— А от ви, як завжди, самовпевнені,- засміялась господиня.

— «Коли Канґецу-кун стане доктором наук, то чи ожениться з донькою декого чи ні?» — спитав мене той чоловік. «Де ви ще бачили такого дурня, щоб ставав доктором заради одруження? Куди краще віддати її за мене, ніж за такого», — відповів я.

— Кому?

— Тому, хто попросив вивідати про Мідзусіму.

— Чи не Судзукі?

— Е, ні, такій людині я б так не сказав. Той чоловік — велика голова.

— Татара-сан таки хвалько. Перед нами кирпу гне, а перед такими, як Судзукі-сан, тихий і смиренний.

— Аякже! 3 ними інакше ризиковано.

— Татара-кун, прогуляємось? — несподівано запропонував господар. Йому було холодно одному авасе і він уже давно розмірковував, чи не вийти на прогулянку й трохи розігрітися; наслідком тих роздумів була його безпрецедентна пропозиція. Ясна річ, готовий на все Татара-кун не вагався.

— Ходімо, ходімо. В Уено? Чи, може, на коржики в Імодзака? Сенсей, ви коли-небудь їли тамтешні коржики? Господине, хоч раз сходіть туди й покуштуйте. Такі ніжні, й дешеві до того ж. Саке теж можна дістати.

Поки гість, як завжди, теревенив, господар устиг нап’ясти на голову шапку і вийти в передпокій.

Мені треба ще трохи перепочити. Що робили господар і Татара-кув у парку Уено, скільки порцїй коржиків з’їли в Імодзака — не знаю, зрештою, висліджувати їх не маю бажання, ані відваги. Тому скорочу розповідь, а вільний час використаю для перепочинку. Все на світі має право вимагати від неба належного відпочинку. Всі мешканці землі, яким велено жити й трудитися, повинні мати можливість і відпочити. Якби Господь сказав: «Ти народився для того, щоб працювати, а не для того, щоб спати», — я відповів би: «Ваша правда, я народився, щоб працювати, а тому прошу відпочинку, щоб працювати». Адже навіть така бездушна колода, як мій господар, невгамовний бурчун, і то іноді дозволяє собі спочити в будень. Природно, що мені — хоч я всього-на-всього кіт, — треба відпочивати більше, ніж господареві, адже за цілу добу моїй вразливій натурі доводиться пережити багато злигоднів і розчарувань. Тільки от прикрість: Татара-кун мене ославив, сказав, що з мене жодної користі, бо я, мовляв, умію лише спати. Як мені обридли люди з куцим розумом, які підпали під владу речей: вони живуть, підкоряючись тільки своїм найпростішим бажанням і навіть про інших судять із зовнішнього вигляду. Якщо ти не закасав рукави, не обливаєшся потом, то для них ти ледар. Розповідають, начебто святий Дгарма так довго сидів в медитаційвій позі, що аж ноги йому загнили, і яхби навіть крізь щілину в мурі проліз дикий виноград і затулив святому отцеві очі й рота, він однаково не ворухнувся б. То був стан, якого не назвеш ні сном, нісмертю. Його голова напружено працювала: він шукав доказів того, що основні засади дзен-буддизму стосуються однаковою мірою і святого, і мирського. Кажуть, начебто і конфуціанці відкрили для себе безперечну користь нерухомого сидіння в роздумах. Це не означає, що вони наслідують безногого каліку, який цілі дні сидить безвилазно в кімнаті. Їхній мозок тоді працює інтенсивніше, ніж звичайно. Оскільки зовні такі люди — втілення спокою і величності, невтаємничені вважають тих велетів духу звичайними людьми, що знепритомніли чи впали у летаргічний сон, і безпідставно ганять їх: ледарi! дармоїди! Зроду всі профани мають дефект зору: помічають тільки форму речей, а суті не бачать… І серед них найперше місце посідають такі, як Татара Сампей-кун. Тож не дивно, що Сампей-кун дивиться на мене, як на скребачку з засохлим лайном. Та найприкріше, що навіть господар, який хоч трохи читає старовинні й сучасні книжки, до певної міри розумів, що воно й до чого йдеться в світі, так легко погодився з неглибокою думкою Сампей-куна і не виступив проти смаженої котятини. Але коли поміркувати, то їхня зневага до мене — небезпідставна. Адже недарма з давніх давен живе приказка: «Шляхетні помисли не для голови простака, величну пісню не кожен проспіває». Змушувати людину, яка визнає тільки форму, помітити світло власної душі — все одно що силувати гирявого бонзу заплітати волосся або ж казати тунцю виголосити промову, вимагати від трамвая зійти з рейок, господареві радити піти на пенсію, або вмовляти Сампей-куна не думати про гроші. Без сумніву, таке бажання — марний замір. Однак навіть ми, коти, суспільні тварини. А коли так, то не істотно, як високо ми цінуємо себе — доводиться де в чому підладжуватися до суспільства. Шкода тільки, що і господар, і його дружина, і служниця, і Сампей-кун — усі не вміють скласти мені належної ціни, але тут я нічого не вдію, і якщо вони з доброго дива спустять з мене шкуру і продадуть у майстерню сямісенів, а м’ясо покришать і віддадуть Татара-кунові на з’їжу, то для мене їхня нерозсудливість матиме фатальні наслідки. Зроду-звіку на світі не було кота, якого небо обдарувало б таким, як у мене, розумом. А тому тіло моє набирає