Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

Але, коли ти торкаєшся політики, у тебе також виходить каша. Бойовики! Друзі! Ви ось прослухали нашого прекрасного друга-кашовара, ви терпеливо видержали аж до крапки, але скажу вам: увесь його тон, аналіз, висновки — це, друзі, від початку до кінця каша! Боїться диференціяції! За юрбу! Проти сильних індивідуальностей. Боїться змагу! Крови! Хотів би все по-доброму! За згоду в сімействі! Скидає на купу Москву, Київ, Варшаву. Садить за один стіл москаля, ляха й українця! Вовка, козу й капусту! Варить кулешу! З елементів непоєднальних, як вода і вогонь, як плюс і мінус. Боротьба існує від того часу, як існує земля. Мураха з мурахою, кіт з мишею, риба з рибою. Боротьба вічна, як світ, як сонце!

І я вам скажу! Люди такого наставления ніколи не будуть переможцями! Ніколи! А ми мусимо перемагати, і ми переможемо! Хай живе наша велика національна, всенародна революція! Хай живе вільна, незалежна, соборна і суверенна Українська держава! Слава Україні!

— Слава, слава, слава! — викрикнули одним голосом усі присутні. Зчинився рух, гармидер. Знаходились охочі виступити. Але було пізно, і треба було кінчати суд.

Терешко битий! Рішуче й остаточно! На останні слова його опонента вибухнула буря оплесків. Терешко засоромлений, він, видно, хотів щось сказати, але його голос потонув у загальному гомоні.

До речі, за підсудних майже забули, а коли пригадали, виявилось, що нема кому визначати кару. І яку? Поза чергою в заставу. Два дні арешту. Протягом тижня щоранку з'являтись до командира. Тоді Терешко вніс свою пропозицію: подати один одному руку, перепросити за образи і розійтись кожний до свого діла!

Присутні вибухнули сміхом.

— Браво, браво! Терешко! Правильно! — посипались оклики.

Лава присяжних, чи пак військова трійка, зупинилась на Терешковій пропозиції. І, коли підсудні виконували кару, вони мали вигляд непритомних, і всі лягали з реготу. І подарували Терешкові всі його єресі. А один з колишніх сибірських засланців висловився:

— Це дійсно чи не найтяжча кара для чесного українця. Герой дня, Терешко, підійшов після цього до свого успішного опонента і тихенько, на вухо, шепнув:

— Слухай, Гавриле, — він чомусь уперто кликав Гаврилом цього хлопця, що назвав себе Вовком, — ти казав добре. І переконливо. Але навіщо ти назвав себе капустою?

— Я!? — бурхливо заперечив Вовк. — Капустою? Ти недочув! Ніколи!

— Як же ніколи? Ти сказав: москаля, ляха, українця. І побіч: вовка, козу, капусту.

— Це лише просто так, збіглося, але це нічого не значить.

— Нічого, нічого. Ти сказав правду. Але я з тим москалем не контентний.

— Що це значить?

— Бо він ніякий вовк.

— А що ж, по-твоєму?

— Кацап. Цап. Козел. І правильно. Це назва народна. Народ має рацію. Голос народу — голос Бога.

— Але ж ти сам бачив того Макарова! — вибухнув збентежений Вовк.

— Найтиповіший козел. З тієї, пам'ятаєш, байки про двох козлів, що зустрілися на вузькій кладці.

— В такому разі й ми козли.

— За аналогією — так. Але я все-таки не погодився б.

— А що ж, по-твоєму?

— По-моєму, ми все-таки капуста. Вовк насупив брови. Це виразно йому не імпонувало. Але він не знав що далі. Не знаходив нічого дотепного.

— Яз тобою не годжуся! — кинув понуро.

— Ха-ха-ха! — добродушно засміявся Терешко. — І я також. І я також… Це лише Шевченко. Капуста. Головата. На городі. Диференційована. Не шаткована й не квашена. Для кожного — хто йде, той і скубе. Кожний козел… І навіть заєць. Ха-ха-ха! Но-но-но, Гавриле! Не гнівайся! Я тільки так собі… для прочищення шлунка. І ти почав цю мову. До того інколи й капуста скубе козла. Навіть капуста! Але, як з'являться справді вовки, не лише у вовчій шкурі, може бути конфуз…

Розмови, розмови й розмови. Особливо коли в кінці листопада перейшли на зимові квартири і зайняли куток Залужжя на південно-східному Дермані, під Верховецьким лісом.

Дермань весь виповнений зимівниками. На Запоріжжі група упістів Оленя, на Шинківцях заліг Тис. Троян зредукував своїх — частину, кому ближче, послав на відпустку. Залишилось ядро і ті, що не мали куди йти.

І повно по селі розмов, шепотів, вістей, страхів. Вечорами, при каганці, гуртами. Згадували минулу революцію. Наприклад, Семен або Грицько Андрущуки ще добре пам'ятали, як то вони в дев'ятнадцятому році до трудового комітету належали і разом з Каменякою та Комаровим повстання на Петлюру в Здолбунові водили. Або хто ще не пам'ятав, як то двадцятого року, десь так під цю пору, а може, трохи пізніше — у січні чи щось таке, увійшли поляки і весь народ за шором гумами спороли, щоб втихомирити, а самого Семена два роки по кущах ганяли…

А то, диви, Семенові та Грицькові діти, як тільки підросли, як тільки в пір'я вбились, почали з тією Україною носитися — та арешти, та тюрми, та Береза. А прийшли «товариші», то першого ж Семена з Грицьком розпатрошили, як куркулів та буржуазних націоналістів. А що тепера? Що далі? На кого черга? Усі дерманські хлопці, усі до одного, у бандерівцях, у мельниківцях, у бульбівцях… Що їх усіх чекає?..

Розповідають сни.

— Снилось мені, людоньки, що річка наша, що ото тече на Лебедщину, чисто висохла, а на дні пісочок, та такий білий-білий… — оповідала Параска Середа.

Іншій снилось, що дзвіниця монастирська розвалилася, «а я дивлюся отак з Горбайців через долину і думаю: це вже татари прийшли, що ото в давнину ходили…»

Ще комусь уві сні «всі дерманські сади почорніли, а на дзвіниці монастирській вороння-вороння…»

А тут знов пішло з хати до хати, що десь там на Шинківцях Хведоську Махобеїху за «велику губу» шомполами спороли, а там як грім серед ясного неба, що старого управителя Хшона знайшли мертвим і докторового сторожа родину вирізали. Казали, що вишукують донощиків, і то так «вишукують», щоб з них і племени не зосталося, бо, мовляв, ми самі себе нищимо і, як тільки ворог у хату, — навперейми один на одного доносимо та топимо.

До Трояна, що отаборився на Залужжі у хаті-пустці своєї тітки Зіньки, яка давно померла, жінка брата Каленика, пишна чорнявка Домаха прибігла, впала перед ним навколішки і заломила руки:

— Ой, рятуй, брате! За Калеником приходили! Троян уста закусив, лють його пойняла.

— Знаєш що, Домахо! — сказав твердо. — Наш той братчик давно шибеницю заслужив!

— Але ж брат рідний!

— Брат то брат! А хто то за «посполитої» командантові списки виготовляв, а хто з тією кобильчиною возився та ті шістнадцять місяців тюряги впіймав, а хто то хлопців большевикам видав? Брат, кажеш?

Все-таки Троян до штабу Рубана поїхав, і там йому показали чорним по білому,