Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Година була настільки пізня, що наш вагон виявився геть порожнім. Можливо, десь у віддаленому кутку хто-небудь і дрімав, обкладений бляшанками з-під пива. Ми сіли одне навпроти одного у повній згоді з викупленими місцями. Потяг рушив, щойно ми вмостилися. Я мимоволі глипнув на її коліна, обтягнуті мереживними панчохами. «Як тобі колір?» — спитала вона. «Точнісінько, як у твоєї голови. І в нашої революції», — сказав я. «Я готувалася», — рішуче видихнула вона всіма грудьми, потяглась і закинула ногу на ногу таким чином, щоб я міг бачити місце, де панчоха закінчується. У цю мить я остаточно зрозумів, що ніякого професора Козакоскі немає й не буде.

ЄНАКІЄВЕ, 2007

Пам'ятаю ту зовсім коротку мить істини: десь на шляху поміж Донецьком та Луганськом усі ми водночас і вголос читаємо з дорожнього знаку слово «Єнакієве». Після цього багатозначно переглядаємося і більше ніхто нічого не каже.

ЄРУСАЛИМ, ∞

Це трохи дивно: з усіх Вічних Міст нашого світу я не бував лише в Єрусалимі. Тож хай він тим часом залишається й далі недосяжним пунктом особливого призначення. У мене ще ціла вічність на те, щоб у ньому побувати. Та я в ньому все одно буваю — завжди, коли намагаюсь молитися.

ЖЕНЕВА, 2007

Ця книжка не гумова, тому на літеру Ж в мене тільки одне місто. Певний час я вагався, котре з двох мені вибрати — Женеву чи Жовкву. Жереб (теж, до речі, на ж) приніс перемогу Женеві — й ось вона тут.

А втім, що про неї сказати? Ми з Пат бачили її трохи увечері, трохи вночі і трохи наступного дня. Йшов п'ятий місяць нашого зависання у Швейцарії, тож ми вже нічим не реаґували на її красу. Вона здавалася чимось абсолютно звичайним, тобто вже й не красою, а нормою. Напевно, саме цей ефект має на увазі Михаїл Шишкін, коли у своїй «Російській Швейцарії» цитує гоголівського листа до Прокоповича: «Что тебе сказать о Швейцарии? Все виды да виды, так что мне уже от них становится тошно, и если бы мне попалось теперь наше подлое и плоское русское местоположение с бревенчатою избою и сереньким небом, то я бы в состоянии им восхищаться, как новым видом».[46]

Ми, щоправда, аж так далеко, щоби мріяти про огидну і пласку російську місцину, тоді ще не зайшли. Очевидно, в нас було те, що дипломати називають імунітетом.

Натомість у Женеві ми встигли багато пройти пішки, ще й зійти до підземель її катедрального Святого Петра, де нас підстерігала цілком приголомшлива археологічна колекція. У нашому товаристві з трьох осіб виявилось аж двоє археологів — я і той хлопчина з Литви, Андріїв син. При цьому я колишній археолог, а він майбутній. При цьому я так і не став археологом, тільки мріяв, що стану. А він обов'язково стане — можливо, вже стає.

Якщо в певному місті з тобою нічого не трапляється, то можна хоча б відвідувати музеї. Женеви це однак усе-таки не стосується.

Попереднього вечора (от що я насправді хотів розповісти про Женеву) ми прямісінько з вокзалу поїхали трамваєм угору по Рю де Лозанн і невдовзі опинилися між кількох сотень лікарів, що святкували, здається, власну річницю. Тобто лікарі були без кордонів. Насправді це пишеться «Medecins sans frontieres» — «Лікарі без кордонів». І вони затягли нас на своє вино без кордонів, і ми пили його без кордонів, а вони кружляли навколо, порушуючи всі можливі кордони, з дітьми та собаками, велетенська медична родина без кордонів, діти різних народів, усі кольори та відтінки шкіри, що зголосилися рятувати людське життя у найжахливіших дупах світу. Там, де місцеві уряди — дупа, державна медицина — дупа і суспільна солідарність приблизно така ж. І вони, ці ангели в камуфляжах замість білих халатів, кидаються під кулі, проповзають поміж протипіхотними мінами, стрибають з гелікоптерів у збурунені повінню води або роблять штучне дихання туберкульозникам у в'язницях та виправних (слово ж яке!) колоніях. І вони, мабуть, усі пошизіли, бо роблять це не з примусу, а добровільно. І ви нізащо не здогадаєтеся, задля чого й навіщо. Ні, не задля грошей і не задля нагород, і не задля того, що в нас прийнято називати славою, популярністю чи піаром.

А, уявіть собі! — заради того, щоб рятувати. Бо в нормальних людей ще є, виявляється, така потреба на рівні інстинкту. Окей, окей, ви маєте рацію — насправді вони покращують собі карму, ну звичайно. Це під їхнім впливом я щойно збився на всю цю патетику. Це вони приспали мою недовірливу пильність усіма своїми ангельськими кружляннями.

А ще там була шкільна приятелька Алеша, словенського поета — тож ми вирішили, що світ і справді зовсім тісний, якщо ми вже й тут зустрічаємося з однокласницями друзів. Але вона, однокласниця, не могла залишатися допізна, бо рано-вранці вилітала до Сомалі. Точніше, вилітала вона до столиці Кенії Найробі, а звідти якимись автошляхами й саванами до Південного Сомалі з його епідеміями, піратами та тридцятилітніми громадянськими війнами. Я сподіваюся, що з нею нічого лихого там не сталося.

Тобто для мене Женева вже лежить у Кенії. Женева — це такий великий похідно-польовий медпункт, звідки філантропічні тропічні лікарі вирушають перед світанком у вигорілу напівмертву саванну.

От і з'явилось у цій книжці перше й останнє африканське місто.

ЗАЛЬЦБУРҐ, 1997

Першого разу Зальцбург видався мені не таким дивним. Це було місто, в якому надвечірні цитати з поезій Ґеорґа Тракля промовляють до перехожих безпосередньо зі стін: їх вибито в камені та бронзі й ніби навіки вмонтовано в намацальну речовину існування. У нас такі предмети бюрократично називають малими архітектурними формами — меморіальні дошки, барельєфи, пам'ятні стели тощо. Ви ходите Зальцбургом, час від часу опиняючись у незрозуміло-герметичному Траклевому полі, ви читаєте його — дослівно — забронзовілі строфи, але часу на дешифрування у вас майже немає, тому ви змушені йти далі, скорившись особливому чарові недомовленості. Можливо, це найкращий спосіб поводження з Траклем — іти далі, нічого не збагнувши.

Потім був другий раз, лише кілька місяців пізніше.

Того лютневого надвечір'я щось неймовірне діялося