Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

21 січня 1920 року в с. Гусівці на Єлисаветщині відбулася нарада командуючих дивізіями, на котрій вирішено припинити боротьбу проти білих і розпочати боротьбу проти червоних росіян. Головною підставою для цього рішення було наше переконання, що Добровольча Армій більше не здатна ні на яку серйозну акцію ні проти нас, ні проти червоних. То була розтоптана гадина, що сичала ше й вертіла хвостом, але не мала сили посунутись уперед, щоб укусити ворога.

Роком пізніше з думкою наради і с. Гусівці погодилися політики великої Антанти. Дійшли вони одної з нами думки; віддавши Денікінові, Колчакові, Юденичу та Врангелю стільки військових та інших матеріалів, що їх при раціональному вжитку стало би перевернути догори коренем не одну червону Москву

Власне, про наше рішення розпочати боротьбу проти червоних росіян ніхто не знайде документів, бо перебіг нарад і рішення, прийняті на них, не записувалися у протоколах. Одинокими документами в цій справі є накази по армії, де рішення нарад часом вписували вписували як підставу до наказу. Для більшої таємності, що вимагалося загальною політичною і стратегічною ситуацією, у наказі армії ч. 21 від 21 січня 1920 року (с. Гусівка) тільки сказано: «Згідно з загальною обстановкою, після наради, на якій були присутні комдиви Київської, Третьої, начальники загонів Запорізької дивізій, було вирішено дивізіям по самостійних маршрутах зосередитися в районах Канева, Черкас, Чигирина, де мусять увійти в оперативний зв'язок. Волинській дивізії, командуючий якої не був присутнім на нараді, через велику відстань пропонуеться ввійти в оперативний зв'язок або з Київською, або із Запорізькою дивізією, або йги по самостійному маршруту, повідомивши в такому разі штаб армії.

Район Каиева, Черкас та Чигирина в той час уже був зайнятий Червоною Армією. Зрозуміло, що не для гри в піжмурки виходила армія в ці райони. Це зрозуміли всі, хто був тоді при Українській Армії. Перед нами стелилася дорога, вкрита затруєними колючками. Ми плили проти течії, бо червоні росіяни в той час перемагали білих. І ніхто не був певним, що, витративши всі запаси і джерела енергії, наш корабель не гримне десь так, що тільки тріски від нього попливуть за течією. Запаси наші не були великі.

Зате джерела енергії були необмежені. Ті джерела заховувалися в наших революційних масах. З них ми поповнювали наші запаси.

Армія розділилася і різними напрямками пішла в зазначений район, щоб там знову з'єднатися. Південній Групі (Запоріжці, Третя дивізія і штаб армії) ще довелося, прориваючись, мати бій з Добровольчою Армією. Північна група (Волинська та Київська дивізії) зразу ж розпочала боротьбу проти червоних росіян.

Вихід Північної групи на Київщину підняв настрої населення. Тут відновлено роботу повстанчих організацій. Наш вихід вони вважали за початок повстання проти червоних росіян. Треба було певних зусиль, щоби здержати від небезпечних сепаратних виступів.

Червоні росіяни розпочали шалену агітацію, до якої вони були такими митцями. Вони уперто мовчали про наш вихід на зади Червоної Армії. Від населення приховувалося, що Червона Армія ставиться вороже до Української Армії. 23 січня 1920 року частини Російської Армії, що стояли в районі с. Ступичного на Звенигородшині, одержали наказ: «двінуцца на юг в общєм налравлєніі на Голованєвск — Ольвіополь для ліквідації банд Тютюнніка. Нєобходімо скривать от насєлєнія цель нашего двіженія, в протівном случає нам угрожаєт восстаніє в тилу. Насєлєніє сімпатізіруєт бандам…»

У районі м. Мошни червоним росіянам вдалося спровокувати Мошенську повстанчу організацію, котра, вважаючи нас за недобитки армії російських чорносотенців, розпочала наступ на Київську дивізію вночі з 3 на 4 лютого 1920 року, однак, дізнавшись, що стоять «свої війська», розійшлася додому. Про цей випадок в наказі Київської дивізії ч. 26 від 6 лютого (с. Шелепуха) зазначено: «В ніч з 3 на 4 лютого комуністичними агітаторами спровоковано населення м. Мошни до виступу проти наших військ. Мошняни кількістю до 200 озброєних і близько 400 неозброєних і наступали на частини дивізії, але, дійшовши до с. Березняки, розійшлися. За участь у цьому наступі обіцяно учасникам по 1/2 пуда цукру з городищенського заводу».

Довелося випустити ще одну відозву «Селяни». Був також оголошений наказ Петлюри ч. 101 від 5 грудня 1919 року про признання командуючим армією Омеляновича-Павленка. У відозві були конкретні вказівки, що тепер треба робити, які наші перспективи, і паралізувалася всяка російська агітація. Оголошенням наказу ч. 101 ми повідомляли все населення України, що армія працює в згоді з політичним центром. Це підкреслено й у відозві. Таке підкреслення було потрібне тому, що червоні росіяни провокували населення слухами, що нібито Петлюра вже підписав ганебні для нас договори з білими росіянами та поляками. Загалом у Каневі було видрукувано до 200 тисяч листівок. До них було додано друком ше близько 250 тисяч у Черкасах.

Діяльність Північної Групи наробила чимало клопоту росіянам. Швидко вся комуністична преса зарепетувала про «біч партізанщіни» та «професіональний бандітізм». Але їхній галас у населення викликав настрої, корисні для нас. До кого не доходили наші листівки, той з російських газет довідувався, що «не вмерла козацька мати». Надзвичайно цікавий психологічний факг: українське село інтуїтивно відчувало, що всякий, хто шкодить росіянам, є корисним для України. Як жаль, що політики наші не мали такого інстинкту! А росіяни навмисне приховували імена керівників армії, бо між ними були люди, про яких населення знало вже, що не були вони ні контрреволюціонерами, ні занадто великими «революціонерами», ні бандитами.

Під час маршу Північної фупи зі Звенигородшнни на Канівщину до неї повернувся четар Веремієнко, що вкупі із сотником Петриком їздив до російського центру з пропозицією перемир'я. Делегація доїхала до Курська, де стояв штаб Південного російського фронту. їй було дозволено досхочу говорити по прямому дротові з московським Совнаркомом. Наговорилася вона досить і з комісією, яка була в Курську для переговорів з нашою делегацією. Росіяни все затягали справу, ухиляючись від простої відповіді на пропозицію делегації. Тільки тоді, коли делегація категоричію заявила, що від'їздить без відповіді, росіяни заявили, що вонио не мають проти нас, якщо ми складемо зброю і «разойдьомся по домам». Навіть «почервоніти» нам не дозволили! І після того, якби ми «почервоніли», росіяни боялися погодитися на організацію нашої армії.