Читати книгу - "Остання збірка"

Артур Гамет скинув пальто: воно безформною промоклою грудкою впало йому під ноги. Було темно, але ідея про демона, що може викидати струмені холодної води, видалася йому напрочуд привабливою — у кімнаті було спекотно, як у печі. Його сірий твідовий костюм уже встиг перетворитися на зім'яту суміш тканини й поту.

Разом із цією думкою прийшло примирення з дійсністю: з цим червоним лускатим чудовиськом, накресленими крейдою лініями, через які неможливо переступити, розпеченою кімнатою.

Йому спало на думку, що в книгах, журналах і фільмах герой, який потрапив у незвичну ситуацію, зазвичай вимовляє: «Ущипніть мене, це не може бути правдою!» або «Великий Боже, я сплю, п'яний чи збожеволів?» Артур не збирався виголошувати настільки очевидні нісенітниці. По-перше, він був переконаний, що величезне червоне чудовисько цього не оцінить, по-друге, знав, що не спить, не п'яний і не збожеволів. У лексиконі Артура Гамета бракувало потрібних слів, але він розумів: сон — це одне, а те, що він зараз бачить, — зовсім інше.

— У легендах нічого не сказано про вміння здирати з себе шкіру, — замислено пробурмотів Нельзевул, роздивляючись пальто, яке лежало біля ніг Артура. — Цікаво.

— Це помилка, — твердо сказав Артур. Тривалий досвід роботи страховим агентом став йому зараз у пригоді. Артурові доводилося мати справу з усіма категоріями людей і знаходити вихід із найзаплутаніших ситуацій. Очевидно, чудовисько намагалося викликати демона, випадково натрапило на нього і зараз вважає, ніби Артур — це демон. Цю помилку слід виправити якомога швидше.

— Я страховий агент, — сказав він. Чудовисько похитало величезною рогатою головою.

Воно вимахувало хвостом з боку в бік, з неприємним свистом розтинаючи ним повітря.

— Твоя потойбічна діяльність мене анітрохи не обходить, — проревів Нельзевул. — У принципі, мені навіть байдуже, до якої категорії демонів ти належиш.

— Кажу ж вам, що я не...

— Нічого не вийде! — прогарчало чудовисько, люто виблискуючи очима на Артура й впритул наближаючись до краю п'ятикутника. — Я знаю, що ти демон. І мені потрібен драст.

— Драст? Не думаю...

— Я вас демонів бачу наскрізь, — сказав Нельзевул, з очевидним зусиллям опановуючи себе. — І я і ти знаємо, що коли демона викликають закляттям, то він має виконати одне бажання. Я тебе викликав, і мені потрібен драст. П'ять тонн драсту.

— Драст... — розгублено почав Артур, намагаючись триматися у найвіддаленішому куті п'ятикутника, подалі від чудовиська, яке люто вимахувало хвостом.

— Драст, він же вут, він же гакатіні, він же сап-дер-уп. Усе це та сама річ.

«Воно говорить про гроші», — раптом зрозумів Артур. Жаргонні слова були йому незнайомі, але інтонацію, з якою їх вимовили, неможливо було сплутати ні з чим іншим. Без сумніву, драстом називають те, що править місцевим мешканцям за валюту.

— П'ять тонн, хіба це багато, — вів далі Нельзевул, хитро посміхаючись. — Принаймні для тебе. Ти маєш радіти, що я не з тих дурнів, хто вимагає безсмертя.

Артур зрадів.

— А якщо я не погоджусь? — запитав він.

— У такому разі, — відповів Нельзевул, і усмішка його змінилася на похмуру гримасу, — мені доведеться тебе зачарувати. Знову помістити в цю сулію. Артур покосився на прозору зелену пляшку, що виглядала з-поза голови чудовиська. Широка в нижній частині сулія поступово звужувалася догори. Якщо страховисько зможе проштовхнути Артура всередину, йому ніколи в житті не протиснутися на волю крізь вузьке горло. А в тому, що воно на таке здатне, Артур не сумнівався.

— Ну ж бо, — сказав Нельзевул, знову розпливаючись в усмішці, ще хитрішій, ніж раніше, — який сенс ставати в позу героя. Що для тебе п'ять тонн старого, доброго сап-дер-упу? Я забагатію, а тобі варто лише змахнути рукою.

Він замовк, і його посмішка стала запобігливою.

— Знаєш, — він стишив голос, — адже я справді витратив на це купу часу й вута, прочитав масу книг. — Раптом його хвіст хльоснув по підлозі, немов куля, що рикошетом відскочила від граніту. — Не намагайся пошити мене в дурні! — проревів він.

Артур з'ясував, що магічна сила крейдяних ліній поширюється, щонайменше на висоту його зросту. Він обережно притулився до невидимої стіни й, виявивши, що вона витримує вагу, зручно на неї обперся.

П'ять тонн драсту, міркував він. Очевидно, це чудовисько — чаклун з бозна-якої країни. Може, навіть з іншої планети. Своїми закляттями воно намагалося викликати демона, що виконує будь-які бажання, а викликало його, Артура Гамета. Тепер воно чогось хоче від нього, а в разі непокори погрожує пляшкою. Усе це страшенно нелогічно, але Артур почав підозрювати, що у більшості чаклунів негаразд з логікою.

— Я спробую знайти для тебе драст, — промимрив Артур, відчуваючи, що треба сказати хоч слово. — Але мені доведеться повернутися за ним до... е-е... пекла. Усі ці фокуси з маханням руками давно застаріли.

— Гаразд, — промовило чудовисько, стоячи на краю п'ятикутника й хижо поглядаючи на Артура. — Я тобі довіряю. Але пам'ятай, що я можу тебе викликати в будь-який час. Тобі нікуди дітися, сам розумієш, тож краще й не намагайся. До речі, мене звуть Нельзевул.

А Вельзевул вам часом не родич? — запитав Артур.

— Це мій прадід, — відповів Нельзевул, підозріливо поглядаючи на Артура. — Він був військовим. На жаль, він... — Нельзевул урвав на півслові й кинув на нього гнівний погляд. — Утім, вам, демонам, усе це відомо! Згинь! І принеси драст.

Артур Гамет знову зник.

Він матеріалізувався на розі Другої авеню і Дев'ятої-стріт — там, де вперше зник. Пальто лежало біля його ніг, а одяг весь просяк потом. Артур похитнувся, намагаючись відновити рівновагу, адже в ту мить, коли Нельзевул його звільнив, він спирався на магічну силову стіну. Артур Гамет підняв з бруківки пальто й поспішив додому. На щастя, народу довкола було небагато.

Дві домогосподарки, зойкнувши, швидко зацокотіли підборами геть. Якийсь вишукано вдягнений чоловік чотири-п'ять разів кліпнув очима, зробив крок до нього, немов збираючись щось запитати, передумав і поквапливо пішов у напрямі Восьмої-стріт. Решта або не помітили Артура, або їм було байдуже.

Повернувшись до своєї двокімнатної квартири, Артур зробив слабку спробу викреслити