Читати книгу - "Повiя"

- Ну, чого ви в'язнете до мене? - гiрко промовив чоловiк. - Хто ж, як не ви, i вигризли її з двору?

- Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я - собака, по-твоему? Га?

- Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не побуде на мiсцi!.. Так i жди: от же тихо, а тут i схопилася буча!.. Хiба у такiм пеклi, прости господи, проживеш? Кам'яне - i те не здержало б вашої гризнi!

- А що ж, по-твоєму, - мовчати менi їй? Поганцi, прийманцi - мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з своїм родом поганим! Менi нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба!!! Не первина їй мандри справляти… Звiдти, здається, i брали…

- То чого ж ви i клопочетесь?

- Чого? чого? - аж стрибала стара. - Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала… щодня сирицею манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! - I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.

"Нi, не зайду, - подумала Христя, стоячи за коморою. - Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi", - рiшила вона, повертаючи на шлях.

"Отже таки Мар'я поставила на своєму, - лiзло їй у голову, - кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут - i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм - бог Знає! - не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…" I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка - у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?

Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… "Хоч би вже до мiста швидше!" - думає, поспiшаючи.

Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани - i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", - подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.

Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.

"Чи то ж то хазяїн звернувся?" - подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй заспiває?.. Не перейшла - перелетiла вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.

Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно, тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.

Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i - як пуститься З двору!..

- О боже, боже!.. - шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi зостановлювалися, дивувалися.

- Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? - допитувалися одно в одного i, не дознавшись, проходили.

Вона побiгла на базар до крамницi - i тiльки бiля неї запримiтила, що крамниця була зачинена.

- А хазяїна не бачили? - божевiльне допитувалась вона у приїжджих.

- Якого хазяїна? Шукай собi!

Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло, вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало свiтло. Христя неслась, як несамовита. Прибiгла до ворiт, постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.

У дяка в хатi йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посинiла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.

- Здоровi! - привiталася Христя.

їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як божевiльна, вона кинулась до дячихи.

- Панiматко! iдiть до нас. Щось