Читати книгу - "Позначена блискавицею"

— А де ж батько? — спитав Рем.

— Він нас не дочекався, повечеряв уже. Видно, надибав пляшку, хоч як я її ховала… Тепер завівся, нескоро зупиниться.

— Хоч почую нарешті, який у нього голос, — спробував пожартувати Рем.

— О, встигнеш наслухатися, ще й набридне, — повні Мартині губи зневажливо скривилися. — Це він і так Довгенько мовчав, мабуть, через тебе. А тепер освоївся…

— Та в ньому ж загинув великий оратор, — засміявся Рем, прагнучи розвеселити Марту, що враз спохмурнів ла. — Ач ‘як декламує!

Вона не підтримала його жартівливого тону.

— Почалося… — мовила приречено. — Давненько не чула.

— Він що, завжди був такий?

— Замолоду — ще гірший. Зараз хоч рукам волі не дає, знає, що не подужає мене. А раніше… усім діставалося. Через це мати й кинула його. Не витримала…

— А ти?

— А що я? Куди мені було подітися? Сестри роз’їхалися, із чоловіковою ріднею не зійшлася… Треба ж було десь жити. Тут усе-таки дім, хазяйство…

Марта зітхнула й замовкла. А голос за вікном лунав то піднесено, то гнівно, сповнювався то іронії, то трагізму, сплітав в один дивовижний клубок страшні прокльони і найніжніші слова, пестливі звертання і брудну лайку. Мартин батько то оплакував загибель світу, то давав нищівну характеристику своїй колишній дружині, Мартиному чоловікові та його родичам. Мартин чоловік був винен у тому, що з нього нікудишній хазяїн; Мартина мати завинила тим, що донька вдалася в неї, така ж безголова, нащо відпустила у ліс дитину з отим бовдуром? Навіть співчуття до Ліни, що недавно так вразило Рема, змінилось мало не люттю: чому вона врятувалася, вона, чужа дівчинка, а не його онук?

Рем іще не зустрічав таких потворних виявів горя, йому було водночас і шкода старого, і бридко. Врешті він не витримав і зробив крок до дверей, але Марта заступила йому шлях.

— Не чіпай його! — благально зашепотіла. — Бо тоді він почне лаяти нас із тобою, а я… не можу більше… страшенно втомилась… Такий день…

Вона хитнулась уперед, голова її знесилено впала на груди Рему, а руки оповили його шию, і він завмер, не наважуючись поворухнутися.

— Марто…

— Мовчи…

Тепло її тіла немов переливалося в нього. Ніжні жіночі пальці пестливо торкались його обличчя. Рем стиснув Мартині плечі. Ми вдвох… ми витримаємо, повинні витримати… Заблимала, догоряючи, свічка, полохливі тіні застрибали по стіні.

Вигуки старого долинали вже не так виразно, мабуть, відійшов подалі од вікна. Але ще можна було розібрати, як він шпетить учених — од них усі біди! Голосна тирада проти науки дедалі частіше переривалася напівсонним мурмотінням. Потім брязнув кухоль об відро, що стояло на лаві, — після нападу красномовства старому, видно, схотілось пити. Рипнули вхідні двері, дідок почовгав до своєї кімнати. Вони почули, як клацнув замок. Марта ледь помітно здригнулася. Рем рвучко пригорнув її до себе і сховав обличчя у темному хвилястому волоссі!’

Немов великий нічний птах розкинув дужі крила і відлетів у прочинене вікно, забравши із собою усі жахи й жалі. І коли він одлетів, враз легше стало дихати. Знадвору в кімнату потекла нічна прохолода, запахло матіолою. Марта труснула головою, проганяючи останні привиддя, і на Рема війнуло дощем — забутим дощем.

— Що ти верзеш? До чого тут війна? На війні вбивають. А я вбивати нікого не збираюсь. Я навіть зброї ніколи в руках не тримала!

— Зброя різна буває. Твоя зброя — байдужість. Вона теж може вбити. Байдужість до чужого болю, чужого лиха, нетерпимість до всього, що не вкладається в твої уявлення про те, як треба жити, до того, хто чужий, не такий, як ти і твій батечко… Ліна чужа, бо не така… — Рем говорив глухим, рівним голосом, немов ішлося про якісь буденні речі. — Ти знищуєш не одну Ліну. Ти вбиваєш і її майбутніх дітей. Адже дівчинка, якщо ми таки виживемо в цьому пеклі, виросте й зможе народити дітей. Хто знає, чи не їм судилося заселяти нашу землю знову…

— І де ж ти, голубе, збираєшся шукати їй жениха? — очі Марти враз ізробились колючими. — Бачу, сам чекаєш не дочекаєшся, поки вона підросте? Лицар-рятівник… Еге ж, дівчатка швидко ростуть, я це знаю. Іще рік-другий, і тоді… Ти просто мене не любиш! — вона знову зірвалася на крик.

— Неправда, Марто. Більше мені нікого любити в цьому обпаленому світі. Саме тому я й хотів тебе вберегти від страшної помилки, бо ти…

— Помилка — це дозволити їй з нами лишитися! Нехай забирається геть! Негайно!

— Поки я тут, ви не посмієте цього зробити.

— Поки ти тут? По ки ти тут? — з притиском мовила Марта. — А куди ж ти звідси подінешся?

За що, ну за що ж?

За що вони мене незлюбили?

За що ненавидять?

Коли ж це почалося? Коли я розповіла Марті, чому опинилася неподалік їхнього дому?