Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Валеріан та місто тисячі планет 📚 - Українською

Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Валеріан та місто тисячі планет" автора Крісті Голден. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 66
Перейти на сторінку:
ж, походить із такої агресивної раси?

«Допоможіть нам», — благала та істота.

Дивним було те, що Окто-Барові справді хотілося допомогти. І він дізнається якомога більше про цього зла-гідного та красивого чужинця, чий народ, як зауважила агент Лорелін, напавши на залу, повну розумних істот, не завдав шкоди жодній з них.

Своєрідний ворог, слід визнати. Окто-Бар зітхнув і запитав у Нези:

— Ви провели дослідження ДНК?

— Так, — відповів сержант, — але результат не збігся з даними жодного з мільйонів видів у нашій інформаційній базі.

— Як то може бути? — Окто-Бар не вірив своїм вухам.

— На те може бути два пояснення, — відповів Неза. — Або він належав до абсолютно невідомої раси, або… — військовий не закінчив.

— Або? — перепитав Окто-Бар.

— Або інформацію про його расу було навмисно стерто з бази даних.

Вони пильно дивились один на одного. До обов’язків Нези не входило самовільно пропонувати різні теорії старшому за званням офіцерові, якщо його про те не питали, а сам Окто-Бар не насмілювавсь озвучити жодну з дедалі химерніших думок, що ворушились у його голові. Він повернувся до крісла й різко всівсь у нього, намагаючись, переважно невдало, звести докупи відомі факти, аби скласти якесь пояснення, що звучало б більш або менш доладно. Він удивлявсь у безліч кольорових миготливих екранів, але насправді нічого на них не бачив.

Ким були оті загадкові чужинці, що викрали командувача Філітта? І чому про них не було жодного запису?

Його розмисли перервав голос сержанта Нези.

— Генерале, з’явився майор. На межі червоної зони.

За мить Окто-Бар був на ногах.

— Чудово. І в якому він кварталі?

Щоки сержанта зачервонилися, коли він відповів:

— Гм-м… то має бути Райська алея, пане генерале.

Райська алея?

— Якого біса він там робить? — сердито запитав Окто-Бар.

Червінь на сержантових щоках погустішав.

— І гадки не маю, пане генерале.

— Що ж, — відповів генерал хрипкішим, ніж звичайно, голосом, у якому ховалося здивування, — оголосіть виклик усіх підрозділів у тому секторі.


Щоночі на Райській алеї було чимало роботи для сил правопорядку. І ця ніч, здавалося, не відрізнятиметься від інших. Поліціант глянув на екран, що був пристебнутий до його зап’ястка.

На екрані з’явилось обличчя чорнявого парубка. У вусі поліціанта хтось заговорив, бо той кивнув головою, стиха відповів «зрозуміло» й став оглядатися довкола. Нараз той чорнявий, чиє обличчя досі прикрашало йому зап’ясток, притиснув зброю йому до скроні.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — напруженим голосом запитав поліціант.

— Авжеж, звісно, можеш, — відповів Валеріан. — Ворушись. Негайно пістолет до моєї кобури.

Поліціант зробив, як йому було наказано.

— Дякую, — сказав Валеріан, — тепер стій спокійно.

Валеріан вистрілив, і смужка синього світла увійшла поліціантові в карк. Той закляк там, де стояв, перетворившись на монумент. Протягом трьох годин він нікуди не дінеться, якщо тільки хтось не підійде й не нейтралізує дію знерухомлювача. А по тому часі його дія мине сама собою.

Валеріан натиснув кнопку на своїй зброї, і її з дзижчанням огорнув невеликий захисний екран. Він викривляв промені світла, через що зброя ставала невидимою для всіх. Потому Валеріан запхав її в задню кишеню штанів і приготувався до важкого випробування, яке йому належало витерпіти.

Випроставши плечі, він вийшов на головну вулицю в тисняву з представниць приголомшливого різнобарв’я рас, які демонстрували свої принади під сліпучими, яскравими ліхтарями в місці, де завжди була ніч.

— Здоров, любчику. Хочеш зануритись у вир пристрастей? — голос був хрипкий і глибокий, але жіночого тембру. Обличчя істоти вкривало дуже тонке та м’яке на вигляд хутро. Вона вишкірила гострі зуби, і Валеріан, заїкаючись, лише пробурмотів:

— Ой, ні, дякую.

Задкуючи геть від неї, він зіштовхнувся з парою цибатих близнят із довгим білим волоссям і в довгих білих сукнях.

— Здоров, — промовили вони в унісон, — платиш за одну, матимеш двох. Тільки цієї ночі.

Напівоголена дівчина враз піднеслася над Валеріаном, ласкаво всміхаючись і даючи йому шанс відірватися від ненатурально шикарних близнят. Вона мала справжню подобу людини, допоки світло не вихопило крильця з павутиння, прилаштовані їй до плечей. Вона весело помахала йому й запитала:

— Не бажаєш покататися?

Грудаста жінка в гостроносих туфлях, білих панчохах з підв’язками, у широкій, але дуже короткій спідниці й зі щільно затягнутим ліфом помахала хусткою і всміхнулася до нього. Її кругле обличчя було густо напудрене, а волосся — може, то була перука — стирчало вгору на півметра. Вона вигукнула давньофранцузькою мовою:

— Par ici, mon cheri![1]

Валеріан прикрив очі рукою:

— Ні, дякую!

Ще одна симпатична істота перетнула йому дорогу. В неї було міцне, туге тіло, вкрите чудовим, переливчастим синьо-зеленим пір’ям. На кінчиках пальців стирчали гострі кігті, але сама вона була тендітна та грайлива. Закривши долонями підборіддя, створіння випростало пір’я на хвості, неначе пава.

— Гайда, політаймо разом, — прошепотіла вона.

— Вибач, — відповів Валеріан, — у мене алергія на пір’я.

Він позадкував від неї, оглядаючись і шукаючи, як утекти. Його погляд зупинився на вивісці: «Усе, що бажаєш. Тільки для людей».

— Забирайся геть, збоченко! — почувся чоловічий голос. — А ти, солдате, зробив слушний вибір! Джоллі потурбується, щоб ти провів час у найкращій, яка тільки існує, компанії, на Райській алеї.

Валеріан обернувся й побачив чоловіка, що найпевніше й був тим самим Джоллі. Беззаперечно, він був людина, але вигляд мав якийсь сміховинний. На ньому були армійські чоботи, сірі камуфляжні штани та куртка, скроєна ніби за історичним військовим дизайном. Капелюх його глядівся так, ніби хтось колись носив його в епоху Дикого Заходу. Пальто на ньому було дивовижним поєднанням усіх веселкових кольорів — від синіх рукавів і бірюзових

1 ... 44 45 46 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Валеріан та місто тисячі планет», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Валеріан та місто тисячі планет"