Читати книгу - "Месія Дюни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Діставшись протилежного кінця мосту, Пол оглянувся й помітив рух за кам’яною решіткою, що закривала балкон його приватного помешкання. Жодних сумнівів: це була Чані. Ці його вилазки вона називала «полюванням за піском у пустелі».
Як мало вона розуміла його гіркий вибір! «Коли доводиться вибирати між стражданнями, — подумав він, — то навіть найменше зі страждань стає нестерпним».
Упродовж неясної, емоційно болісної хвилі він іще раз наново пережив їхню розлуку. В останню мить Чані відчула проблиск тау, але неправильно його інтерпретувала. Вона гадала, що його емоції викликані розлукою з коханою перед походом у небезпечне невідоме.
«Якби ж я цього не знав!» — подумав він.
Перейшовши через міст, він увійшов у головний коридор офісу. Тут повсюди були встановлені світлокулі, а люди поспішали в справах. Квізарат ніколи не спав. Пол придивився до вказівників над дверима так, наче бачив їх уперше. Швидка Торгівля. Вітрові конденсатори і дистилювальне устаткування. Перспективні Пророцтва. Випробування Віри. Релігійні Поставки. Арсенал. Пропаганда Віри.
На думку Пола, найчеснішою вивіскою була б така: «Пропаганда Бюрократії».
У всьому Всесвіті поширився тип релігійного держслужбовця. Цей новий чоловік із Квізарату найчастіше був неофітом. Він рідко витісняв фрименів із ключових посад, зате заповнював усі щілини. Він вживав меланж як для того, аби показати, що може собі це дозволити, так і з геріатричною метою. Він стояв осібно від своїх правителів — Імператора, Гільдії, Бене Ґессерит, Ландсрааду, Святої Родини чи Квізарату. Його богами були Рутина й Статоблік. Його обслуговували ментати й величезні картотеки. Першим словом його катехізису було «доцільність», хоча на словах він віддавав належне заповідям Батлеріанців. Він підтверджував, що машини не могли бути створені за образом і подобою людського розуму, проте кожною своєю дією показував, що віддає перевагу машині над людиною, статистиці — над індивідуальністю, відстороненому загальному підходу — над особистими контактами, які потребували уяви й ініціативи.
Вийшовши на рампу з протилежного боку будівлі, Пол почув подзвін, що скликав до вечірньої служби в Храмі Алії.
Дивно, але в цьому подзвоні йому вчувалася вічність.
Храм за переповненою площею був новозбудованим, ритуали — недавно придуманими, але ця споруда в пустельній западині на краю Арракіна не здавалася новочасною. Може, причиною цього було те, як гнаний вітром пісок уже почав підточувати каміння та пластик, а може, причиною були оті хаотично розкидані будинки довкола Храму. Усе разом наче змовилося створювати враження, що це дуже старе місце, сповнене традицій і таємниць.
Він зійшов униз, у гущу людей, і в цій тисняві йому здалося, що його ув’язнили. Єдиний провідник, якого вдалося знайти СБістам, наполіг, що слід зробити саме так. СБ не подобалася легка згода Пола. Стілґарові це подобалося ще менше. Проте найбільше опиралася Чані.
Довколишній натовп, навіть коли хтось ненавмисно й зачіпав Пола, залишав йому свободу рухів і наче не помічав. Пол знав, що так усіх паломників учили поводитись із фрименами. Він же виглядав і поводився як виходець із глибокої пустелі, а такі люди легко впадали в гнів.
Коли Пол дістався жвавого людського потоку на сходах святині, тиснява стала ще більшою. Тепер його хоч-не-хоч штовхали, зате звідусіль сипалися ритуальні перепросини: «Даруйте, шляхетний пане. Я не мав змоги запобігти цій неприємності», «Вибачайте, пане, ця тиснява найгірша, яку я будь-коли бачив», «Я твій підніжок, побожний громадянине. Якийсь незграба мене штовхнув».
Вислухавши перші такі фрази, Пол пропускав їх мимо вух. Не було в них жодного почуття, крім ритуального страху. Натомість він подумав, що пройшов довгу дорогу від дитячих літ у Каладанському замку. Де він уперше ступив на стежку, що привела його на цю переповнену площу на планеті, настільки далекій від Каладана? Чи він справді зробив цей крок? Він не міг навіть ствердити, що хоч раз у житті діяв під впливом лише однієї причини. Мотиви й рушійні сили, що впливали на нього, були складними — складнішими, ніж будь-який інший набір стимулів, що позначався на будь-кому в людській історії. Він досі ще мав певність, що може уникнути фатуму, який так виразно бачив на цій дорозі. Тим часом натовп ніс його вперед, і він піддався запаморочливому відчуттю. Наче загубив дорогу, перестав сам керувати своїм життям.
Юрба, часткою якої він був, попливла сходами до храмового портика. Голоси стихли. Посильнішав запах страху — терпкий запах поту.
Аколіти вже розпочали службу у святині. Їхній простий спів заглушив усі інші звуки: шепоти, шелест одягу, човгання ногами, кашель, — гімн розповідав про Далекі Місця, які відвідує Верховна Жриця у своєму священному трансі.
Їздить на космічнім черві
І веде почерез бурі
До землі, де ніжний вітер,
Нас веде з печер зміїних.
І хоронить душі сонні,
І від спеки нас хоронить
У долині прохолодній.
Блиск зубів її біленьких
Осяває наші ночі,
Пасмами її волосся
Ми здіймаємось до раю.
Найсолодші квіти світу
Пахнуть нам, коли ми з нею.
«Балак! — подумав Пол по-фрименськи. — Стережися! Вона може бути також переповненою гнівом».
Храмовий портик був оточений високими тонкими світлотрубами, що мали імітувати полум’я свічок. Вони мерехтіли. Це мерехтіння збудило в Половій душі пам’ять предків, хоча він знав, що то був навмисний ефект. Хитромудрий атавістичний замисел, але тонко продуманий і ефективний. Пол ненавидів власну причетність до цього.
Натовп проплив разом із ним крізь високі металеві двері до гігантської нави — напівтемного приміщення зі світильниками, що мерехтіли високо вгорі, та чудово освітленим олтарем на протилежному кінці. За оманливо простим олтарем із чорного дерева, інкрустованим пустельними сценами із фрименської міфології, на полі обер-дверей[22] вигравали приховані вогники світла, творячи веселкове полярне сяйво. Сім рядів аколітів-хористів, вишикуваних під цією примарною завісою, прибрали несамовитого вигляду: чорні шати, білі обличчя, губи рухаються в унісон.
Пол придивлявся до прочан довкола себе, заздрячи їхній пильній увазі, їхньому вслуханню в істини, яких він не міг почути. Йому навіть здалося, що вони осягнули щось, недоступне йому, щось таємниче й цілюще.
Він намагався дістатися ближче до олтаря, але його стримала чиясь покладена на плече рука. Пол озирнувся й зустрівся з пильним поглядом старого фримена — синіх на синьому очей під кущуватими бровами, у яких світилося впізнавання. У свідомості Пола зблиснуло ім’я: Разір, приятель із січових днів.
Стиснутий юрбою, Пол знав, що він цілковито безборонний, якщо Разір планує замах.
Старий щільно притиснувся до нього, одна рука його під потріпаним від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Месія Дюни», після закриття браузера.