Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 68
Перейти на сторінку:
Прости мене, чуєш, прости свою дурну мамочку, — прошепотіла Домініка, притискаючи його до грудей. — Я била тебе — по цих маленьких беззахисних губках, по цьому носику. Я сволоч, я погана.

Торвіг, випнувши груди і животик, витягнув солодко ніжки, посміхався. Він переміг її — не зробивши для цього абсолютно нічого. Хоча ні — його обурений крик, його агресивність налякали її, і вона не любила його цілих десять хвилин. Цілих десять хвилин вона була вільна від нього, від любові до нього: він, побитий, кричав у порожній квартирі, а вона задихалась від радості на кухні. Радість своєї свободи — душила її. Але тепер вона знає, що вона вільна — в принципі: якщо захоче — вона може стати вільною. Якщо вона захоче — вона може робити з Торвігом все, що завгодно: навіть викинути у сміттєпровід. Якщо захоче.

Раптом вона зрозуміла, що думки її жахливі: десь вона читала про жінку, яка викинула свою однорічну дитину у сміттєпровід. Щось сталося в мозку цієї жінки, гальма якісь не спрацювали — і вона підтвердила дією те, про що думала.

— А я не підтверджу. У мене достатньо розуму.

Домініка сказала це і встала, Торвіг на руках. Постояла секунду і пішла до дверей, клацнула замком. Сміттєпровід був за рогом стінки, і вона пройшла ці метри, добре усвідомлюючи, що вона робить і навіщо йде. Ні, вона не збиралася викидати Торвіга — що за нісенітниця? Вона поки що нормальна. Але так, лише трішки наблизити його до чорної діри, потримати над смертю, побувати зовсім близько від свого божевілля.

Домініка відкрила важкі дверцята сміттєпроводу і наполовину засунула туди Торвіга. Той, як не дивно, мовчав і тільки сопів. Голова його зникла в темряві труби.

У цю мить Домініка ясно усвідомила, що в ній живе хтось: цей хтось був божевільним, він міг робити все, абсолютно все. І поки він живе у ній, поки вона відчуває його в собі — доти вона щаслива, вона вільна, її не вбили заборони, що накладаються іншими людьми. Вона чітко уявила, як вона розтискає пальці і Торвіг пролітає в трубі шість поверхів, глухо вдаряється об купу сміття. У смороді, без повітря, побитий, він незабаром помирає від жорстокої задухи. А вона? Що робить тоді вона? Світ тоді перетворюється для неї в інше, вже несхоже: більше немає для неї спокою. Вона кидає будинок, їде — на південь, до моря. І тієї ж ночі спить з першим-ліпшим, у його курортному номері. А потім? Потім далі — божевілля. Тільки безумством вона і зможе жити, дихати. Вона не дозволятиме своїй совісті виголошувати промови — у гіршому випадку, вона змушена буде сміятися над цими промовами, всією своєю поведінкою доводячи, що немає жодних заборон: все, абсолютно все людині можна. Тому що вона не раба, їй лише встигли вселити, що вона чиясь раба, слиз, одиниця побуту. Правильна істота.

Раптом нагорі щось грюкнуло. Якийсь голос. Шелесткий звук у трубі. Страх за Торвіга оволодів нею: на секунду їй здалося, як те важке, що було викинуто там, на цих поверхах, вже впало на маленьку голівку, розтрощило її. З великим страхом вона вихопила Торвіга зі сміттєпроводу, пристрасно бажаючи і водночас не бажаючи бачити личко: з жахом передчуваючи незворотне. Але Торвіг був цілий і неушкоджений, якийсь папірець прилип до його носика. Домініка зняла папірець — мокрий, кольоровий, що пах чужим життям. У цю секунду вона з особливою ясністю відчула, що десь є чуже, не її життя, а Торвіг — це її життя: і її образило, що чужий запах торкнувся личка її дитини, як ніби їй самій хтось плюнув в обличчя. І вона з огидою, двома пальцями, зняла бридкий, невідомого призначення папірець, кинула його просто на землю. І в цей час щось прошелестіло, прогуділо в трубі, щось жахливе промчало вниз, повз неї, повз її життя. Їй здалося, що це промчала, не зачепивши її цього разу, сама доля. І Домініка, притиснувши Торвіга, кинулася до дверей: радість, що у неї є ця квартира, що їй є, де сховатися від долі, від страшного, і ще — сльози каяття за те, що вона коїла з Торвігом, що вона могла скоїти. І вона ж знала, знала наперед, навіщо вона це робила — навіщо била його по губах, навіщо засовувала в сміттєпровід: їй треба було до кінця насолодитися бісом у собі, своєю ницістю — ні, своєю величчю, мабуть, незалежністю від усього. А потім, відчувши повноту захоплення і жаху, повноту боязні самої себе, страху своєї самотності у світі — кинутися у зворотний бік: до затишку, до любові, до добра. Тому що вона вже якось перестала відчувати принадність свого становища — те, до чого вона прагнула, коли домагалася цієї квартири, цієї дитини. А тепер все це спалахнуло в ній з новою силою — вона немов побувала там, звідки видно цей рай тепла, закритого простору, затишного маленького світу. У пеклі незахищеності перед життям, перед долею.

Зачинивши двері, вона стояла якийсь час, насолоджуючись теплом і знайомою обстановкою. Ваза з букетом із сухих трав розповідала їй тепер багато про що — стільки, скільки і минулого року, коли вона привезла ці сухі рослини із заміської поїздки. Потім пішло власне життя, і вона забула про вазу, кілька десятків разів на день вона проходила повз неї — і що? Вази, букета не існувало. Хоча ні: усе було на своїх місцях, світ говорив, як і колись, кожна річ не замовкала в своїй красі, просто вона сама вже не чула, не бачила. Вона відключилася від світу, що говорив, якісь думки володіли тоді нею, якісь щоденні справи. І вона так жила, ніби світ зник, вимкнувся. Іноді ловила себе на тому, що ось падає листочок за вікном і треба б відчути свою свободу, цю красу — але ні, нічого вона не відчуває: просто падає листочок, і вона знає, розуміє, що це красиво. Але сама вона — закручена життям, дріб’язкова, і нікуди їй від себе не подітися. Листок упав,

1 ... 44 45 46 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"