Читати книгу - "Вітер часу"

Вона прибрала зі столу, а Андрій Володимирович надягнув фартух і пішов мити посуд. Потім сів на канапу поруч з дружиною, і вони почали дивитись кіно по телевізору.

Пролунав дзвінок телефону, Андрій Володимирович узяв слухавку.

– Ми вже вдома, – почув він голос Іри, – дуже дякую за обід, за зустріч, за те, що ви такі милі.

– І тобі дякуємо, що прийшла до нас. Ось Маргарита Іванівна вчепилась у слухавку, щось хоче сказати.

– Спасибі, що подзвонила. Як там дід?

– Усе гаразд, вам привіт, – відповіла російською Іра спеціально для Марго.

Андрій Володимирович, міркуючи з приводу «жучка», вирішив, що встановив його Бориславський або хтось з його співробітників. Найбільш ранній термін установки, за його підрахунками, мав бути після його розмови з Бориславським щодо родовища нікелю, коли Бориславський узнав від голови правління банку «Кворум» про його розмову з Гошівським. Андрій Володимирович пішов на прохідну і подивився журнал отримання і повернення ключів від кабінетів. З приводу його кімнати запису не було. Розпитавши чергового про можливий час отримання ключа від своєї кімнати, він узнав, що вахтер тоді був у відпустці, а його обов’язки тимчасово виконував пенсіонер, якого іноді долучали до роботи у вихідні і свята. Узнавши адресу пенсіонера у відділі кадрів, Андрій Володимирович пішов до нього додому і застав його у дворі, граючим у доміно разом з іншими пенсіонерами. Відкликав його у бік, спитав – чи не пам’ятає він, щоб хто-небудь брав ключ від його кімнати. Пенсіонер замислився, потім сказав, що ключ за його відсутності брала Маша, в журнал не записувала тому, що сказала «на хвилинку» і, дійсно, швидко повернула. Вона раніше також брала ключ і від інших кімнат і завжди швидко повертала.

З’ясувавши цю обставину, Андрій Володимирович зателефонував старшому слідчому прокуратури. Той вислухав і сказав:

– У нас теж є новини. Зайдіть, будь ласка, до нас, оформимо ваше свідчення.

Наступного дня Андрій Володимирович прийшов до слідчого і приніс вже написане ним з приводу ключа. Слідчий прочитав, кивнув і поклав до теки.

– А у нас ось що, – сказав він. – Знайшовся свідок, який бачив у Вінниці гаданого вбивцю. Виявляється, справа була близько одинадцятої години вечора. Свідок йшов додому і побачив, що недалеко від будинку Віктора Івановича, метрах в трьохстах, стоїть чорна іномарка. Світла в салоні не було, але коли до неї підійшов чоловік і відкрив двері, то світло включилось. Прохожий побачив, що за кермом сидить водій, а поруч з ним сів чоловік пристойного вигляду в дублянці і ніби оленячій шапці, яку носили раніше партійні бонзи. Він встиг роздивитись їхні обличчя, подивитесь словесні портрети.

Андрій Володимирович узяв листок з описом, віддрукований на принтері. Портрет водія був схожий з сином Бориславського, а другого чоловіка він не знав.

– Так, я теж звернув увагу на схожість водія з сином Бориславського. Другий може бути з банку «Кворум», не голова правління, звісно, а хтось з його помічників, причетний до афери. Ми працюємо над цим. Але, вважаю, він зараз там же, де і голова правління.

Приїхавши після прокуратури до інституту, Андрій Володимирович сів в кабінеті працювати, але тут йому зателефонували. Вчений секретар повідомила, що у директора о чотирнадцятій нуль-нуль відбудеться нарада завідувачів відділами, треба, щоб він прийшов.

– Але я не завідувач відділу, – сказав Андрій Володимирович, – Бориславський на час відпустки залишив замість себе Машу.

– Я знаю, – відповіла секретар, – але директор прохав прийти особисто вас.

Андрій Володимирович прийшов в означений час, за столом для нарад сиділи майже усі завідувачі відділами, вони, як здалося, з цікавістю його роздивлялись.

Директор, який сидів на чолі стола для нарад, кивнув Андрієві Володимировичу і сказав:

– Ну, ніби усі зібрались. Ви знаєте, що Бориславський пішов у відпустку на два місяці, але нікого офіційно замість себе не призначив. Пропоную виправити цю помилку і призначити на час відпустки тимчасово виконуючим обов’язки завідувача відділом Андрія Володимировича Гошівського. Вам, Андрію Володимировичу, буде виплачена за цей час різниця у зарплатні.

– Ви, мабуть, забули, що я головний науковий співробітник і різниці у зарплатні у мене нема, – відповів Андрій Володимирович. – Виконувати обов’язки завідувача відділом Бориславського я відмовляюсь. Цей відділ специфічний, людей підбирав Бориславський. Інша справа, якщо ви відновите мій відділ, який невідомо чому ліквідували, точніше – завдяки інтригам Бориславського.

Директор незадоволено зморщився.

– Відновити відділ я особисто не можу, на це потрібне рішення Вченої ради і згода Президії. Прошу вас виконувати обов’язки тимчасово, до повернення Бориславського, а потім вирішимо.

– Для чого така поспішність? Хай їх виконує Маша, яку призначив Бориславський, вже тільки місяць лишився до його повернення.

– Тому, що це – порушення. А нас наступного тижня почне перевіряти комісія Президії.

– Тим більше. Хай вона перевіряє Машу.

– Ну, як хочете. Наказ я вже підписав, вам його принесуть для ознайомлення, напишіть, що ви відмовляєтесь. Уся відповідальність впаде на вас.

– У відділі, крім мене, є ще два доктори наук, хай хто-небудь виконує обов’язки.

– Їм вже кожному за сімдесят років. Не можу призначити навіть тимчасово.

Усі присутні з цікавістю слухали, але мовчали.

– Переходимо до другого питання. Ви, Гошівський, якщо не згодні, можете йти.

Андрій Володимирович піднявся і вийшов. Секретарки директора, які чули розмову за зачиненими дверима, з подивом на нього дивились.