Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Е-ге-гей! – горлав бунчужний.

– А-а-а! – вторив йому Вітко.

Коли до цілі залишилося сажнів десять, Павло Гаврилович зупинився, дістав маузер, прицілився й вистрелив. Кінь під Кіквідзе захрипів, смикнувся й звалився на мокру землю. Васо встиг зіскочити. Швидкий, як гірський струмок, широкоплечий, наче скеля, лютий, як крижаний вітер, грузин скочив на ноги, ударив кулаком найближчого сердюка, а потім загарчав, напружуючи свої голосові зв’язки силою ненависті. Не встиг бунчужний і рота відкрити, як шабля Кіквідзе розпорола йому плече. Павло Гаврилович побачив, що бунчужного поранено, хотів був знову вистрелити, але тут його хтось ударив у спину, і полковник смикнувся, виставив руку з шаблею, щоб утримати тіло від падіння. І тут на нього кинувся Кіквідзе – як ураган, змітаючи всіх на своєму шляху.

– Ти! Це ти! – горлав грузин.

Три секунди – і він опинився поруч із полковником і підніс шаблю, щоб перерубати тіло ненависного супротивника навпіл, тому що і його світ складався з двох частин – білої та чорної. І ніхто не міг загальмувати цей рух. Усе відбулося з карколомною швидкістю – Павло Гаврилович змахнув рукою й, похитуючись, вистрелив навмання. І правиця Кіквідзе, що стискала шашку, смикнулася в раптовому нападі болю. Клинок випав з долоні, але Васо продовжив наступ і повалився на українця, лівою рукою встигнувши вчепитися йому в горло. Єдиною вцілілою п’ятірнею стиснув шию Вітка, міцними, як сталеві кліщі, пальцями уп’явся в його плоть.

– Ти! Як ти вижив? Ти диявол! – заверещав більшовик.

– Я… Я… – Павло Гаврилович задихáвся й не міг вимовити жодного слова.

– Нінавіжу! Нінавіжу! – ще міцніше стискав пальці Кіквідзе.

– А… А… А… – опирався Вітко, намагався розчепити мертву хватку, але в нього нічого не виходило.

– Коли таких, як ти, переб’ємо, заживемо спокійно! – шипів Кіквідзе.

– Е… Е… Е… – намагався сказати щось Павло Гаврилович.

– Ти жалюгідний! Та хто ти такий? Що ти там шепочеш?! – обурювався Васо, трохи знітившись.

– Я… т-т-твоя пог-г-гибель, – ковтаючи звуки, нарешті вичавив із себе Павло Гаврилович, а тоді закашлявся і втратив свідомість.

– Хіба ти мене справді любиш?

– А що це, коли не кохання?

– Дурненький, та все що завгодно. Хіба мало на світі пристрастей?

– Я до такого не привчений. Сказав прямо – і маєш, як відрубав!

– Он який! Не підступишся до нього!

– А коли так і є! От люблю, і все!

Настя подивилась на Архипа, який відтворив найсерйознішу міну, яку лише міг. Після того, як його було поранено, коли він урятував життя батькові під час бійки з чеченцем, дівчина прибігла до Архипа. Спершу було ніяково бачити блідого, розгубленого чоловіка з рукою, обмотаною товстою ганчіркою, крізь яку проступали плями крові, чути його стогони. Але допомогти пораненому більше ніхто не міг, тому Настя щодня приходила до нещасного, міняла пов’язку, промивала травами й протирала долоню самогоном, бо так навчила мати. Її турбота вразила Архипа до глибини душі, і якщо він до цієї миті намагався приховувати свої почуття за щільною пеленою байдужості, котра лягла на його обличчя ніби маска, то тепер усе змінилося. Він захоплено дивився на дівчину, яка старанно перебинтовувала його рани, і глибокий поріз, що відкривався яскраво-червоною щілиною, не лякав її. Як не страшила й присутність Архипового батька, та й те, що вони лишались, хоча й ненадовго, але наодинці, й усяке могло статися. А лячно було від того, що батько заборонив їй ходити до Архипа додому, бо темна неприязнь до парубка здіймалась невидимою чорною змійкою при будь-якій згадці про нього. Однак усі ці фактори не в змозі були переважити чашу рішень для дівчини, і тому вона щоразу потайки приходила в Архипову хату, прокрадаючись городами, обдивлялась рану, промивала її, і кожен дотик до його долоні змушував Настусине серце тріпотіти, як тріпотить осінній листок на теплому вересневому вітрі.

Уже наступного дня Архип, у серці якого здіймались ніжні вихори кохання, спліталися шалені струмені бажань і пристрастей, зізнався їй у своєму почутті. Однак вимовив ці слова чомусь прямо й сухо, ніби стояв перед ненависним чеченцем, – і цим викликав Настусин сміх. Цей дзвінкий дівочий, майже дитинний, сміх змусив Архипа в одну мить скам’яніти. Так вони й сиділи одне навпроти одного – скам’янілий парубок і дівчинка. Архип спробував був щось вимовити, але всі слова, неначе паралізовані Настусиним сміхом, застрягли у нього в горлі; здавалося, що сталось те, чого він найбільше у світі страхався – його кохання було віддане на глум. Але дівчина раптом замовкла, потім усміхнулась і взяла його здорову руку в свою, бо дотик важливий для людей, адже тільки так ми можемо відчути справжнє тепло, яке єднає нас із іншими. І тоді вмить заспокоївсь Архип, і навіть ненароком також усміхнувся, адже його кохання не було розбите на безліч уламків – навпаки, воно виявилося взаємним.

Уже більше тижня Настя приходила до хлопця, оглядала рану, прибирала в хаті, а потім, коли ранній зимовий вечір забарвлював повітря сірим чорнилом, ходила в перших сутінках по воду. І раз по раз зверталась до Архипа з питаннями, серед яких одне завжди було найголовнішим, адже людське серце неодмінно жадає краси, а любов є її втіленням.

– Чи справді ти мене кохаєш? – промовляла Настуня, сповнена своїх дівочих мрій.

І