Читати книгу - "Пісня Алабами"

Тітонька пішла від нас, а я ж так хотіла померти в її обіймах, заколисана, як і колись, пахощами туберози, кориці й пиріжків. Від неї завжди смачно пахло кухнею. Недільними обідами, печенею, смаженою кукурудзою, солодкою картопелькою. Шкіра її просякнула солодощами. Вона прасувала накрохмалену білизну і впоювала у неї якусь магічну обслону, що робила мене невразливою.

Мені хотілося сягнути краю в її лагідних обіймах. Та тітонька випередила мене, згідно із жорстокою логікою віку.

Я подарувала хлопчині велосипеда й дала напитися води. Нехай не б'є ноги до крові, зі слізьми на очах: чимало ще миль доведеться йому подолати, аж сповістить про цю смерть усім друзям і родичам тітоньки. Усі вони любили тітоньку Джулію.

Якби в мене було авто, я могла б повезти цього хлопчака. Та мій чоловік був без грошей, і йому не хотілося, щоб я водила авто.

Я забула багато слів, бо геть отупіла.

Одне таке слово, якого найдужче мені бракувало ось уже понад півтора десятиліття, якось повернулося до мене вночі вві сні, і слово те було — Насолода.

Я так полюбляла приймати ванни, ніжитись у піні й ароматичних пахощах, а кати в білих халатах занурювали мене у ванни з товченою кригою і тримали за ноги й за плечі, аж доки я втрачала свідомість. Зараз від самісінького вигляду ванни в мене кров холоне в жилах.

І хто перепросить за це?

Гуфо більше нема, я мушу заощаджувати матеріали. Полотно й рами коштують страшенно дорого.

Мої біблійні алегорії купують не так добре, як я сподівалася. Як по правді, продала я лише три, та й то друзям, Ліліані, Мерфі… Тим, хто лишилися вірні мені. Незмінні.

Довелося повернутися до паперових ляльок, які я робила для Патті, коли їй було п'ять чи шість років. Марнуються на них цілі години праці, та мені байдужче. У кожної ляльки своє вбрання. Скотта я зробила янголом: два великі білі крила на спині, що стирчать із піджака. Гадаю, це буде моя улюблена лялька. Що ж, ці ляльки продаються, мов гарячі пиріжки.

Таллула приїхала на Різдво. Ми регочемося з нею, їй-богу. Я сказала їй, що зроблю ляльку і для неї, а вона відказала: «Зроби, люба, аякже, тільки щоб я була черницею, а ще мала вбрання мотоцикліста». Ми згадали ту ніч, коли Ред захотів покатати мене на мотоциклі. То я не лише погодилася, а ще й попросила Тал сісти ззаду. Пам'ятаю, як усі в Монтгомері обговорювали цю подію: два дівчиська з розвіяними кісьми, що мчать на гуркітливому мотоциклі. Дві верескливі реготухи, що обзивають людей, які цідять прохолодні напої, сидячи на верандах. Боже мій… як воно все… утрачене. Як і слова.

Часом ми з Тал піднімалися східцями муніципалітету до колон і поміж тими псевдоантичними колонами викобенювалися, мовби дві мавпи, я ходила колесом, а вона догори ногами, показуючи те, що треба було ховати. Люди одверталися. Нам начхати було на наше шляхетне походження, начхати на те, що люди бачать, які безсоромні нащадки у славетних родин.

А то бувало ми влаштовували на тих-таки східцях серйозніші вистави, де Тал перевершувала мене своїм хистом. Закінчувала вона все те гротескним піруетом, що пом'якшував передніший трагізм. Тал вже тоді була зіркою.

Улюблена наша вистава звалася «Засоромлені»: ми сідали коло дверей столітнього борделю, що був по сусідству, і коли з нього виходив сяк-так убраний чолов'яга з налитим кров'ю лицем, ми світили на нього електричними ліхтарями. Ох, це було так кумедно. Та й хто поскаржився б у поліцію?

У коледжі я була страшенно популярна. Мене обрали першою красунею графства, я рухалася до найвищого звання, як казали наші дурники, до звання Міс Алабама. Хлопці бігали за мною тічками. Закладалися навзаєм. Бідолашні алабамські телепні.

Я танцювала на балях у таборах літунів, у їхніх міцних, умілих руках мені кортіло лишитися, втративши глузд. І не офіцери у драпових мундирах вабили мене. Скотт мав дурнуватий вигляд у мундирі — надто вже пихатим здавався, і як подумаю зараз про те, то це мусило б мене тоді насторожити. Літуни в їхніх чудесних шкіряних куртках, просякнуті духом тютюну і гормонів, не здавалися пихатими: гадаю, вони були мрією кожної дівчини з Півдня чи ще там звідкись.

Тоді, у 1918 році, ті хлопці чекали, аж коли їх пошлють виконувати їхній обов'язок, а Скотт сподівався стати героєм, і я заздрила їм, геть усім заздрила. Пощастило ж їм уродитися чоловіками! І так шкода народитися жінкою, як у тебе нежіноча душа! Стільки чоловіків хотіло мене, і то було непорозуміння якесь.

Жоз розмовляв зі мною, як із чоловіком. Ставився до мене як до чоловіка чи принаймні до рівного собі. Жоз кохав мене; мій гарячковий мозок знає це, і цю певність