Читати книгу - "Судний день"

Ці улесливі слова ще більше насторожили Марусю. Тепер вона вже точно знала, нащо її сюди привели. Тим часом пан налив вина у два келихи, зробив жест, пригощаючи дівчину.

– Пане, я перед вами беззахисна. Мені не треба від пана нічого, тільки прошу відпустити мене, не забирати в мене ні мого життя, ні моєї честі. А коли пан надумав лихе мені заподіяти, то хай відразу вб’є, бо я честі своєї дівочої не віддам, а сама смерть собі заподію.

Пана Миколая такі слова потішили:

– Дурненька… Догоди своєму пану і йди хоч до батька, хоч до дідька – на всі чотири сторони. Хіба від тебе убуде?

Пан випив свій келих. Тоді й другий, зрозумівши, що Маруся з ним пити не буде. Далі підвівся, підійшов до неї і торкнувся волосся.

– Прошу вас, не треба, – попросила Маруся, схрестивши руки на грудях.

Пан Миколай хижо вишкірився, а тоді штовхнув дівчину прямо на широке ліжко. Поштовх був сильний, вона впала, спробувала зірватися, та він уже тримав її у своїх обіймах: цілував, а далі почав рвати на її грудях сорочку. Маруся закричала, але, звичайно, їй на допомогу ніхто не поспішив.

Побачивши груди дівчини, пан ще більше загорівся.

– Де ж ти, мій козаче, чого не врятуєш мене? – простогнала Маруся, але і на це пан Канівський не звернув уваги. Він сильно потягнув її до себе, почав розсовувати її ноги.

– Бачу, ти ще не мала на собі хлопа, – з жагою сказав магнат і аж заслинився від задоволення. – Доля посміхається тобі, бо великий пан зволив зірвати з тебе, брудної хлопки печать цноти. Тож радій, псяюхо.

Дівчина почала кидатися й силою відіпхнула його. Магнат ледь не впав на землю.

– Ти що, хвойдо? А-а-а, погратися зі мною вирішила. Ну що ж, норовлива кобилко, зараз я тебе вкоськаю та буду об’їжджати

Маруся притислася до кутка, закриваючи себе руками, почала просити:

– Не займайте мене, паночку, вік буду вдячна, у церкві молитися буду. Не губіть моєї честі дівочої.

– Ну що ти, красуне, – пан однією рукою гладив дівоче коліно, а другою ліз під сорочку. Вона стримувала його руку. – Я ж тебе не скривджу. Ось побачиш, тобі буде добре, ще й подругам розповідати будеш.

– Благаю вас, паночку!

І тут пан щосили вдарив дівчину по щоці. Вона миттю затихла.

– Годі. Починай братися до справи, шлюхо.

Вона відвернулася, заплющила до болю повіки, аж до крові перекусила губу. Пан важко дихав від жаги, підійшов до неї. У руках його була скринька, він витяг з неї золоті монети, персні, намиста, цілу жменю підсунув їй.

– Це все буде твоїм. Бери.

Вона відсунула його руку, раптом впала перед ним навколішки, обняла за коліна.

– Паночку, не треба мені золота-серебра. Честь моя і добра слава для мене дорожча за життя.

Він важко дихав – Маруся виявилася досить сильною. Однак пан Канівський був не таким, щоби уступити хлопці. Він підняв її, знову кинув на ліжко, спробував лягти на неї. Дівчина пручалася. Нарешті вона вкусила пана, а тоді відштовхнула Канівського так, що він таки з ліжка впав.

Мить пан так пролежав, аж раптом схопився, важко дихаючи: опір дівчини зводив його з розуму, а тіло аж горіло в бажанні.

– Ну все, зараз я тобі покажу.

Намагаючись зґвалтувати, пан почав заламувати їй руки і бити, однак дівчина таки не давалася. Боротьба тривала досить довго, доки раптом пан Миколай не зрозумів, що самотужки їй ради не дасть.

– Відпусти мене, пане, – раптом знову попросила Маруся.

– Е ні, голубко. Або ти будеш сьогодні моєю, або нічиєю.

Він зняв зі стіни рушницю, поволі став ладувати. Маруся спокійно дивилася за цими приготуваннями. Він чекав, що вона попросить його ласки, тому робив це повільно. Та красуня мовчала. Пан Канівський наставив на неї свою зброю.

– То що вибираєш, смерть чи мою любов?

Вона поволі підвелася, стала перед паном бліда, але не зламана. Навіть від стіни відійшла, аби стояти рівно й гідно прийняти свою смерть.

– То що, говори, проклята хлопко!

– Прийми, Господи, мою душу, – лише тихо сказала Маруся.

У цю ж мить бахнув постріл.

Гайдуки, що прибігли на шум, стояли бліді, мовчки дивилися на свого патрона.

– Чого дивитеся, наведіть тут лад! І ще, завтра підете до її старого, скажете, так і так, померла твоя дочка. Віднесете йому грошей!

Старий Бондар сидів кінець столу, обхопивши голову руками. Він за цей день зовсім посивів. Очі його були випучені, ніби каламутні.

– Марусе, донечко, – все стогнав він. – Ти ж була такою красунею, всі хлопці на тебе задивлялися. Я ж тебе готував під вінець давати, а замість того ти лягаєш у сиру земельку. На кого ж ти мене, старого, покинула, чому так рано пішла з цього світу. Я ж усе життя дбав про тебе, леліяв, ти ж одна була в мене: залишив би тобі і сад, і хату. Але тепер у тебе друга хата – домовина.

Старий поглянув на