Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Марко аж облизнувся, почувши про гостювання. Навіть Самко не знав, чи йти, чи ні. Дуже вже щиро запрохує Мітріч.

– Не умєєш ти, батя, гостей прінімать, – сказав Мітріч попові. – Ну, шествуйтє за мной, золотиє гості, – промовив він до бурсаків і пішов укупі з ними з двору.

Іде Мітріч, веде гостей, мугиче під ніс: «Воскрєсєнія день, просвєтітєсь людіє». Ось вони підійшли до найкращого в селі двору, з гарною хатою, стайнями та повітками, а серед двору величезна рублена комора, з товстих брусів складена, двері міцні, залізом ковані.

– Сюда, сюда, мілиє ви мої люді, – запрошував Мітріч, одчиняючи хвіртку.

Увійшли в двір, але Мітріч, поминувши хату, повів гостей до комори, промовляючи:

– Вот я вам і хлєба, і солі, і всьо, что вашей душенькє угодно. – Він одімкнув величезного замка, одчинив двері. – Жалуйтє, молодци, да бєрітє сєбе всєво, сколько донєсьотє. А за цену после столкуємся, – говорив лагідно.

Марко пішов перший: коли дають, то чому не брати. А Самко, стоячи на порозі, не знав, що робити, чи йти в середину, чи ні, бо там темно та й хтозна, що воно там. Нехай, мабуть, сам Марко бере хліб. Але не встиг він подумати, як відчув разом два дужі стусани, одного кулаком по потилиці, а другого ногою в спину і, перелетівши через порога, простягся долі, аж поплив на череві. У ту ж хвилину грюкнули двері і зачинилися; зробилося темно.

– Вот как надо прінімать золотих людей! Ха-ха-ха! – реготав по той бік дверей Мітріч, клацаючи замком.

Тихо стало всередині. Чутно було, що Мітріч замкнув їх та й пішов, тупаючи по дерев’яних східцях комори.

– Бачив, Марку, отаке? – запитав Самко, підводячись на ноги.

– Еге ж, – одповів Марко, мацаючи стіни.

– Це нас отут немов замкнуто? – не вірив сам собі Самко.

– Атож, – підтвердив Марко.

– Добре піддурено!

– Авжеж.

– Чорт їх угадає отих добрих людей, – промовив Самко, сідаючи долі.

– Самі тобі стіни, – говорив Марко, обмацавши навкруги порожній присінок комори.

Через кілька хвилин звикли очі до темряви, а до того ще просвічувалося трохи в щілину біля одвірка. Можна було роздивитися, що цей присінок нагадував міцну скриню, бо вгорі була дощана стеля.

Других дверей не було, і присінок неначе був навмисно пристосований для пастки.

Марко теж сів долі, налагодив люльку й запалив. Аж ось знову хтось затупав на східцях, підійшов до дверей.

– Ей, ви там, молодци! Слишитє? – почувся за дверима голос Мітріча. – Давайтє-ка, братци, потолкуєм, бить-может столкуємся.

– Подойдітє-ка к двері! – пропонував прикажчик.

– Нехай він там собі балакає, анциболот бородатий, а ми отут почуємо, – сказав пошепки Маркові Самко.

Стукотів біля дверей Мітріч, гукав на хлопців, а вони мовчали, тоді він вилаявся погано й пішов.

– А знаєш, Марку, нащо він, катюга, піддурив нас і замкнув? – запитав Самко після довгої мовчанки.

– Не знаю, – байдужо одповів Марко.

– А я знаю. Оце я думав та й надумав. Ото йому, напевне, сказав твій собачий піп, що в нас є золоті. Ну, так він хоче їх вимантачити в нас. Піп та він, то – одна зграя. Не дурно ж ото казав нам Старий, що й з грішми погано.

– Воно так і є, – сказав Самко і знову почав думати.

Аж ось почулося за стіною присінку, мабуть теж всередині комори, що хтось заворушився, зашаруділа солома, а потім хтось заходив, ступаючи тихо, але важко. Далі хтось забалакав пошепки, а що саме, неможна було розібрати.

Виходило, що в коморі були люди, але вони чогось боялися виявляти себе, навіть боялися балакати вголос.

Знову застукотів у двері Мітріч.

– Ану, ви там! Слишітє?.. Уснулі ви там, что лі?

– Нехай стукає катюга, а ми ще поміркуємо, – сказав Самко, порішивши не балакати з Мітрічем.

– Так вот же слушайтє, єжелі вам нє охота пропадать. Ми, значіт, знаєм, кто ви. Єсть, значіт, такой пріказ по дєрєвням, чтоб ізловіть двух парєньков, коториє намєдні убілі, значіт, барчука і єво вєрново слугу. Так уж не ви лі ето будєтє? – запитав крізь двері Мітріч.

Похолонуло в Самка всередині, коли він почув отаке від Мітріча. Хоч він і лихий, а сам з себе такого б не вигадав. Виходить, що й справді їх з Марком шукають. Повертає справа на зовсім погане.

– Так я вам, братци, по совєсті, – продовжував Мітріч. – Возьму с вас п’ять золотих, да і отпущу вас з Богом. Согласни, что лі?

Хотів був вже Самко обізватися до Мітріча, та вмить передумав. Совість у Мітріча глиняна. Візьме золоті, а потім ще скаже давати. Та ще як забалакати