Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

Теорії, розглянуті вище, також допускають присутність моралі без наступу тоталітаризму — це необхідна умова для письменників-вісімдесятників з огляду на тісні зв’язки моралі з українською мовою попри постмодерністську деконструкцію ейфорійного руху. Насправді Мей вважає, що моральний погляд не тільки не перебиває у повазі до відмінностей, але заохочує до неї: «Він допускає точки дотику між різними звичаями і таким чином зміцнює принцип поваги до відмінностей» і «відкриває можливості для саморефлексії з усіляких точок зору»[189]. Таким чином, існування морального погляду може полегшити повагу до переконання іншого, яке може відрізнятися від твого власного; розуміння сенсу чужої моралі можливе тільки завдяки наявності власних переконань. Це узгоджується з роллю моралі у створенні «я», як це вивів Поль Рікер; він показав нам, як справедливість робить інших незамінними і як повага до норм розквітає у повагу до іншого й до «себе як іншого»[190]. Але Мей допускає мораль, тільки якщо вона не виправдана на підставі певного резону, якому не потрібне виправдання. Таким чином, йдеться про мораль, яку слід постійно заперечувати, так що їй не випадає стати основоположною. Напад на українську національну традицію і гру з нею, яка відбувається у прозі вісімдесятників, є саме таким запереченням. Хоча вони все ще прив’язані до своєї накинутої моралі, вони постійно звертаються до цього морального зв’язку і деконструюють його у своїх творах.

Ми спостерігали, як мораль, метафізичне та інакшість через українську мову знайшли своє втілення у прозі вісімдесятників; тепер ми побачимо, як ці письменники замислювалися над своєю потребою в структурі, будуючи спільноту у своїх літературних творах. У своєму есе «Топографія сучасної української прози» Тимофій Гаврилів пише: «Сказати, що сучасна українська проза — цитатник, було б невірно. Втім, приховані і відкриті цитати зустрічаються чи не в кожному тексті»[191]. Інтертекстуальність, по суті, є однією з визначальних рис — рисою пострадянської української прози. Саме через цю інтертекстуальність вісімдесятники намагалися збудувати спільноти, які б забезпечили структуру, без якої годі було би встояти на марґінальному становищі, але сама по собі воно не є ні абсолютистським, ані тоталітарним. Це крихка рівновага, до якої підходять по-різному і яка реалізується на різних рівнях різними авторами.

У своєму аналізі я використовую вельми специфічне розуміння терміну інтертекстуальності; при використанні цього терміну я беру до уваги тільки ту діяльність, до якої вдаються ці письменники, даючи перехресні посилання один на одного в своїх текстах. Персонаж, сцена або автор конкретного тексту можуть з’явитися в тексті, написаному іншим автором. Іноді автор також згадує свої або інші тексти, написані ним, у новому тексті. Що цим займаються кілька різних авторів, утворюється мережа, в яку з’єднуються ці тексти. Саме завдяки цьому павутинню посилань письменники-вісімдесятники формують різні інтертекстуальні спільноти. Щоб вирішити свої конкретні пострадянські проблеми, ці спільноти повинні бути вільними, склад її членів має мінятися, а межі — перебувати у стані перманентних змін — вони повинні увесь час рухатися і мінятись. Три представники ґенерації вісімдесятників — Костянтин Москалець, Юрій Андрухович і Юрій Іздрик — найзавзятіше творили такі спільноти у своїх прозових творах. Достатньо глянути на приклади прози цих трьох письменників, щоб зрозуміти, яким чином вони використовують інтертекстуальність, аби побудувати ці спільноти; так само виступають наяв спосіб, до якого вони вдаються у своєму прагненні підтримувати тонкий баланс між свободою і структурою в цих спільнотах, і міра їхнього успіху в досягненні цієї рівноваги.

Костянтин Москалець широко використовує інтертекстуальність у «Вечірньому меді» і робить її одним з найважливіших стилістичних і концептуальних елементів цього прозового твору. Як ми бачили, Москалець змальовує депресію і розчарування пострадянської України і проголошує необхідність створення нового, іншого світу як єдиного засобу виживання. Автор уявляє новий світ, який слід створити поетам, що мають магічну силу слова. Отже, даючи у своєму творі перехресні посилання на твори інших письменників, Москалець годен зв’язати свій літературний світ зі світами інших майстрів слова і таким чином проводить центральну ідею роману — потребу у схожому на якесь братство медового напою поезії, що дозволило б вижити в сучасному світі.

Як і у випадку з самим романом Москальця, сніг і снігопад правлять за основні мотиви у двох поетичних збірках, що їх цитує безпосередньо Москалець у «Вечірньому меді» — «Зима у Львові» Миколи Рябчука і «Упродовж снігопаду» Ігоря Римарука. Москалець цитує у романі цілі вірші і/або фраґменти віршів з цих двох збірок (їх у тексті виділено курсивом), принагідно украплюючи у свою прозу мед поезії, який запрошує завітати у світ, який, схоже, існує окремо від світу, представленого у романі. Ці два світи, однак, тісно переплетені темою і сюжетом і підтримують щось на кшталт паралельного існування. Москалець часто використовує ці поетичні фраґменти, щоб доповнити оповідь роману; вони дозволяють глянути на події твору ще під одним кутом зору. Вони органічно вливаються у загальне мрійливе, багате на видива відчуття роману і допомагають створювати і підтримувати затяжну присутність іншого (хоча подібного) метафізичного, поетичного світу, що має важливе значення для теми роману. Ці вірші вийшли з-під пера українських інтелектуалів, які, як мандрівний герой Москальця, шукають своє місце між Сходом і Заходом у сучасному світі. Включаючи у свою творчість поезію Римарука і Рябчука, Москалець намагається створити спільноту, домівку для сучасних українських інтелектуалів, для цих «охоронців Буття».

Для того щоб продемонструвати, яким чином Москалець використовує інтертекстуальність у своєму романі, я спочатку наведу вірші, що їх він цитує, а потім я запропоную окремий фраґмент роману Москальця, в якому вплетено