Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Опікуном – знову ж за законами того часу, – міг бути тільки чоловік, ним і став шурин Генріха I – брат його першої дружини граф фландрський Бодуен. І все ж, будучи хоч і неофіційною опікункою, Анна разом з Філіппом підписувала документи, правда, додаючи при цьому: «Мати короля».
Її первісток, восьмирічний Філіпп, був проголошений королем ще за життя свого батька, 23 травня 1059 року. Тому Бодуен, шурин Генріха I, і був призначений регентом короля. На день смерті батька малолітньому королю виповнилося дев’ять рочків. Програвши битву при Сент-Обені, Генріх нарешті збагнув: його королівство, що носило горде ймення Французьке, насправді є королівством на піску. Чи, власне, замок, споруджений на піску.
Програвши Вільгельму Завойовнику битву, відчувши силу суперника, Генріх став у ньому підозрювати – не без підстав, – щонайпершого ворога, як казав у близькому колі однодумців, «лютого вовка», який, аби захопити королівство, ні перед чим не зупиниться. Щоб законно закріпити права своїх спадкоємців на французький престол, за рік до своєї смерті Генріх коронував у Реймсі спадкового принца Філіппа. Ще добре не усвідомлюючи, зляканий хлопчик (та вже король!), збиваючись, як спотикаючись, повторював слідом за архієпископом священний текст присяги:
«Я, король Франції, зобов’язуюсь пам’ятати («А якщо забуду?» – подумки терзався малолітній хлоп’як), що трьома королівськими доброчинностями є благочестя, справедливість і милосердя… Клянусь не віддаватися в благополуччі гордині, з терпінням зносити незгоди, приймати їжу тільки в години, вказані звичаєм для трапези…» – і так далі, в тому ж дусі словесами, що їх Філіпп ще не всі й розумів…
Та ось нарешті (уф! аж спітнів!) клятва скінчилася – нудна і довга, архієпископ почав здійснювати обряд миропомазання: торкнувся золотою голкою, на кінчику якої було трохи мира, чола маленького короля, потім грудей, а тоді правої і лівої руки…
Розчулена королева витирала світлі сльозинки…
Король чомусь був задумливо-зосереджений, наче щось уперто думав своє, тяжке й недобре. Він ніколи не скаржився на здоров’я – не гоже це робити королю, – а воно щороку гіршало й гіршало. Сподівався, що ось-ось все нарешті налагодиться.
Не налагодилось. Через рік після коронації Філіппа, під час походу в Нормандію проти Вільгельма, Генріх занеміг так, що вже не міг ні ходити, ні верхи їхати – зліг.
І більше не піднявся. На 52 році життя. І не бойова рана звалила його з ніг та урвала життя – загострилася давня хвороба печінки, а погіршила її чергова поразка під Варавілем (від клятого – вовк! Лютий вовк!) Вільгельма Завойовника[14].
Лишившись удовою з малим сином-королем (дитина ще зовсім!), у всьому королівстві одна-однісінька, не знала, з чого починати і як далі жити і Францією керувати. Тож шукала в ті дні якщо й не рятунку (де ти його знайдеш, коли самотня і беззахисна), то бодай підтримки у владик сусідніх держав.
Один із таких її листів зберігся:
«Від Анни Ярославни Едуарду.
Государю Едуарде, зичу тобі благоденств Господніх і всій твоїй родині, звертаюсь до тебе з печальною звісткою, яку, можливо, ти вже й чекав після тих поразок, що їх потерпів мій чоловік у Нормандії від Вільгельма. Чоловік мій Генріх помер, залишивши мене удовою з малолітнім сином Філіппом, і немає у мене іншого захисту, крім Бога. Вільгельм буйний і дивиться в бік протоки, за якою лежить твоя країна, клянеться, що обіцяв ти йому престол Лондонський. Але і в інший бік, наш, дивиться, і буйства його я вельми остерігаюсь: свавільний він і жадібний, і владолюбний надміру.
Прошу молитися за душу покійного мого мужа, государя Генріха, про безпеку спадкоємця престолу Франції Філіппа і про приборкання буйства Вільгельма, сина Роберта Диявола. Знай, що й покійний мій муж шанував тебе, і я шаную тебе вельми за мудрість твою, благочестя, здоровий розум і тверезий, і відрадно, що в такий смутний час, як наш, є на землі мудрий і благочестивий государ, здатний розсудити вірно і праведно будь-яке діло.
Зичу благословення, і хай продовжить Господь твої дні.
Анна regina»[15].
Повернувшись з похорону та перебравшись до Санліса, Анна вирішила, що життя продовжується, а отже, жити треба. Навіть у статусі вдови. І ставити на ноги завтрашнього короля Франції, сина її Філіппа. Таке кмітливе хлоп’я, до всього беручке, всім цікавиться – Анна залюбки навчала його премудростям, які сама знала… Санліс тоді, хоч і була королевою, ані на день не залишала. Роки, здавалося, йшли їй на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Анна Київська – королева Франції», після закриття браузера.