Читати книгу - "Книга змін"

Радіостанція засичала перешкодами. Обидва — і Толя, і його командир — знали, що зараз їх слухають чужі.

— Скажи, а що ти думаєш про ситуацію? — почув Толя голос командира.

Адамовський давно розучився впадати в істерику і при цьому набув уміння реально оцінювати обстановку. Дуже важлива властивість на війні.

— Про ситуацію. Між мною і Новогригорівкою вклинюється батальйонно-тактична група росіян. У підвалі депо диверсійно-розвідувальна група. Вони там уже кілька днів. Закріпилися, коротше кажучи. З боку центру міста по мені б’ють міномети. Здається, «Васильки». А «Гради», ти знаєш, уже давно сюди насипають.

Радіостанція знову замовкла. Толін командир думав.

Але не дуже довго.

— Слухай сюди. Головне — якість роботи. Приймай рішення самостійно. Якість. Ти зрозумів?

Толя зітхнув.

— Плюс, — мовив він, підтверджуючи, що зрозумів.

Вони знали, що їхні радіостанції прослуховуються. І до того ж, Росія підігнала під українські позиції дуже потужне обладнання радіоелектронної боротьби. Противник міг цілодобово слухати весь телефонний зв’язок українських солдатів та офіцерів у Дебальцевому. Тим більше, це стосувалося ключових спостережних пунктів, на одному з яких Толя виявився за старшого. І ось розвідники розробили систему кодових слівець. Напрямок, час, назви техніки, що її використовували на полі бою, — все мало свій шифр. У їхньому лексиконі невинне слово «якість» означало «відступ». Та ще й не просто, а зі згортанням усіх позицій.

Відступати Анатолію не хотілося. Тут, на околиці Дебальцевого, він провів кілька місяців. Спостережний пункт став його домом. Серед місцевих у розвідника були друзі. А один із його бійців збирався одружуватися з симпатичною молодою жінкою, яка жила в п’яти хвилинах ходьби від позиції. І коли коротка прогулянка на свіжому повітрі перетворилася на небезпечний квест із ризиком потрапити під обстріл, солдат вивіз свою наречену з міста.

Місто квапливо залишали ті, кому було несила ховатися в підвалах під обстрілами артилерії. Дивним чином були влаштовані люди в місті. Багато хто мав родичів на боці бойовиків, які називали себе то ополченцями, то козаками, то збройними силами ДНР або ЛНР. Їх, людей, які намагалися встигнути на соціальний ліфт раптово відкритих можливостей, тут вважали своїми. І те, що в них стріляють «свої», сприймалося цілком нормально.

— Вы бы ушли отсюда, — казали вони українським військовим, — и наши перестали бы по нам стрелять.

Звучало абсолютно божевільно. «Свої», тобто ополченці, несли сюди смерть. Але їх чекали, як то кажуть, із хлібом-сіллю. Місто жило завдяки українським військовим. Але їх мріяли прогнати.

Місто, як самогубець, підсвідомо прагнуло смерті.

Колективне божевілля було невиліковним.

Толя був «своїм» і водночас «чужим». Він не хотів брати участі в масовому божевіллі. Просто не міг. Вісім поколінь його предків, які поливали ці степи важкими краплями селянського поту, не давали ні права, ні можливості збожеволіти разом із мільйонами людей. Ного коріння було тут. Воно тримало дерево його життя. Іноді він замислювався, сумніваючись у власній правоті. Проте будь-які сумніви зникли, коли одного разу він поспостерігав евакуацію біженців із Дебальцевого. Від центральної площі, біля казенного сірого будинку міської управи.

У місто зайшли два конвої автобусів. Один — з українського боку, під охороною військових. Другий — із підконтрольного бойовикам Донецька, прибув у супроводі новеньких машин із написами «Поліція ДНР». Дюжина величезних автобусів ішла різнобарвною колоною і зупинялася біля руїн, щоб журналісти, прилаштувавшись, могли зробити яскраві кадри. Адже це так наочно ілюструє звільнення від страждань. Ці ДНРівські машини все-таки дозволили запустити в Дебальцеве. Для Толі факт присутності бойовиків під час порятунку людей став іще однією ознакою прийдешнього відступу з міста.

Але тут виявилася цікава закономірність. Із семисот осіб, які побажали залишити Дебальцеве, лише півсотні погодилися їхати на територію, підконтрольну бойовикам, і «поліцейським» із дюжини автобусів не вдалося наповнити навіть один. А решта кількасот людей разом зі своїми нехитрими клунками набилися в скромні, потерті «коробки», що прямували вглиб української території. Біженці, які зробили свій вибір на користь материкової України, могли ненавидіти її; напевне, у них були родичі, які стріляли в українських солдатів. Але, займаючи місця в українських автобусах, вони робили вибір на користь стабільності та миру. Особистий вибір. І Толя Адамовський це зрозумів по-своєму. Як добрий знак.

Тільки-но дві колони розійшлися в різні боки, з новою силою почались обстріли. Супротивник методично оточував позиції українців у Дебальцевому. Та й чи могло бути інакше, якщо в місті та на околицях залишалося понад три тисячі військових, на яких насувалася п’ятнадцятитисячна армада, оснащена новеньким російським озброєнням?

Чеченці, осетини, буряти. Кого тільки не було Б рядах армії сепаратистів. З криками «Аллах акбар» прихильники «Русского мира» взяли штурмом відділення міліції. Кілька годин по тому бойовики зуміли захопити залізничний вокзал. Місто переставало бути українським по частинах, як розум людини, ураженої страшною хворобою, втрачає контроль над іншими органами. Ось ноги відмовляються ходити. Ось перестають ворушитися пальці на руках, а потім виснуть безпорадними батогами руки. Але голова лишалася світлою до кінця.

«Якість». Це слово було як наказ. Ми мусимо піти.

На даху Джексон, стежачи за розривами, не випускав із рук телефон. Він телефонував друзям, розповідав про те, що бачить навколо. Толя дозволяв йому дзвінки, розуміючи, що це, можливо, спосіб не з'їхати з глузду. Нестабільний телефонний зв’язок — єдина ниточка, що зв’язувала оточених людей зі спокійним зовнішнім світом.

— Що ти бачиш, Джексоне? — питав спостерігача товариш у слухавці.

— Я бачу, як влучили в сусідній будинок. Ось іще одне влучення. Пам’ятаєш, ти був у нас восени. Поряд п’ятиповерхівка.