Читати книгу - "Перший спалах"

З малим теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. Бо спокійно дивитися, як вона страшно метається уві сні, Ліра не могла.

А Оля лежала, важко дихаючи, бліда й промокла від липкого холодного поту. Час від часу її губи беззвучно ворушилися, іноді з них виривався важкий, болючий стогін. Однак зазвичай вона просто уривчасто дихала, високо підіймаючи вкриті синюватими дрижаками слабенькі груди. І, здавалося, навіть не думала приходити до тями.

Де тоді була Оля, Ліра могла тільки здогадуватися. Чесно кажучи, вона боялася лізти у її скорчену від болю душу. Там було стільки відчаю, стільки страху, що вона могла просто захлинутися...

А хвора валялась собі на купі ковдр і простирадл, блукаючи коридорами сновидінь. Уривки минулого, якісь безглузді шматки життя перемішувалися із розкиданими у підсвідомості словами і фразами, спліталися в химерні видіння і викривлювали спогади, плювалися докорами і просто боліли, боліли, боліли...

Оля не спала. Оля марила. Оля висіла між небом і землею на тонесенькій, прозорій волосинці і картала себе за те, що сталося багато років тому, за те, що вибрала Олега, що дозволила собі щастя з ним.

Їй здавалося, що це вона у всьому винна. Якби не той її вибір, трагедії б не було. А тепер вона мусить за все заплатити. Та ще й тією ж монетою, що й попередні два рази.

Бо цього разу колесо карми повернулося проти неї.

Їй снився сніг...

І маки. Величезне, безкрає поле маків.

Над озером здіймався туман.

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце. Десь у прибережних хащах нав’язливо верещав цвіркун.

Було холодно. Повітря тремтіло від вогкого запаху лип. Зграя качок пролетіла над парком і камінням посипалась на воду, розбивши дзеркальну поверхню на мільйони дрібних шматків. Вода взялася брижами, розтеклася хвилями, затремтіла і запінилася, розгойдавши опале листя і сонні тіла лінивих товстих риб. Сонце, що досі вайлувато колихалося на зеленкуватій поверхні, очманіло і пішло вихилясом, вигицуючи на хвилях, як п’яний парубок на весіллі. Туман на якусь мить сколихнувся, озвався качиною луною, а тоді знову розлігся над озерною гладінню.

Оля могла перебувати тут вічність. Вона лежала на березі, звісивши ноги, і збивала озерну воду, не шкодуючи кросівок. Їй було трохи страшно. Бо вона вже здогадувалась, що скаже їй Ліра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що вивчає іржавий візерунок на внутрішній поверхні унітазу. Поки свідомість виплутувалась із павутини світанкових сновидінь, шлунок скрутило спазмом — і звільнило від вчорашньої вечері. Не довго думаючи, Оля обтерлась щойно випраним білим рушником і, накинувши на себе перше, що потрапило під руку, стрімголов вилетіла з тітчиної квартири. Не треба багато розуму, щоб здогадатися, з яким осудом і гидливістю тітка подивилась їй услід.

Оліна тітка була нещасною жінкою. Пропрацювавши всі роки в задрипаному місцевому інституті, втратила останні залишки розуму разом з інтересом до життя. Щоденне вологе прибирання і танець зі шваброю під вікнами сусідів — ось і все, що принесла їй несподівано рання самотня старість. Переїзд племінниці став для неї справжнім щастям — адже тепер у її житті з’явився хтось, за чиїм життям можна було стежити.

А Олі хотілося жити. Просто жити. Липневі дощі, холодні росянисті світанки і оповиті туманом вечори лікували її від минулого, як, буває, малиновий чай лікує від болю розпухле дитяче горло. Її лікувало сонце — і чайки над озером, туман — і проливний, теплий дощ. Вона зачаровано вслухалась у м’який шелест коліс по мокрому асфальту, вдихала важкий запах доріг, стоптувала чергові черевики, радісно розминала затерплу від важкого наплічника спину і дякувала світові, що познайомив її з Лірою.

Ліра вилікувала її від минулого — своєю музикою і добрими словами. Хтозна, де вона брала ті слова, з яких древніх книг викопувала. Можливо, їх їй нашіптували птахи чи змії. Ліра настільки відрізнялась від усіх Оліних знайомих, що дівчина готова була повірити у що завгодно. Вона часто уявляла собі, як Ліра сидить у траві, зігнувшись у три погибелі, і тихо перемовляється з гадюками чи ящірками.

А якось Ліра покликала дівчину в гори. Просто прийшла на світанку і постукала в запітніле вікно. Оля мовчки спакувала наплічник і розтанула в ранковому присмерку. Боса і простоволоса, вона, мов кішка, скрадалась порожніми вулицями і слухала, як важко зітхають уві сні гігантські груди заснулого міста, як із прокурених легень виривається біле, хрипке, паруюче дихання, як стікають по темних вікнах сльози, змішані з холодною ранковою росою. На вокзалі її вже чекав Олег. А потім була порожня, обшарпана електричка — і гори, гори, старезні, прадавні, вологі, величні гори, оповиті дощами