Читати книгу - "Укри. Бойова проза"

Річ у тім, що танк надто потужний, аби бачити щось під носом.

«Хіба ми гірші за арабів?» — Владові лишалося півкроку до осяйної мрії...

— Ну, давай, давай, — штовхав Сивого, а той у відповідь тільки шугав педалі.

— Та зараз, — мникався, безпорадно оглядаючи панелі керування, — де тут, бісова віра, пускач?

Влад отетерів:

— Який в сраці пускач?! Ти ще, сука стара, спитай про ключ зажиганія.

Стало ясно:

колишній сільський механізатор хвалився, що знає танк, адже щиро вірив: він такий самий, як, наприклад, трактор.

Ну, не комбайн же.

— Пускач? Може, хочеш смикнути шморгавкою? Отак іди на діло разом з ідіотами! — бісився ерудит.

Тяжко було дивитися, як старий чоловік безпорадно мацає численні непорушні прилади.

Влад не став милуватися ними, а, долаючи матюки, виповз через нижній люк і погнав до полонених. Звільнивши одному з них ноги, потяг, як павук, до танка;

тут нарешті позитивно спрацювала ворожа пропаганда: наслухавшись про звірства бандерівців-фашистів, танкіст благав Бога, аби не зазнати їх на собі.

Припертий автоматом під печінку, миттю збагнув, чого від нього хочуть, і, замінивши в кріслі невдалого тракториста-комбайнера, він, хоч і не був водієм, а лише наводчиком, не став вдаватися до професійних подробиць, а увімкнув на пульті пневматично-електричного стартера, завів мотор, диркнув ним для порядку двічі і вже зрушив з місця, коли його стримав Сивий.

— Стій, служивий.

Поліз нагору в башту, висунув з другого люка свого ерпеге.

— Якого дідька?! — зашипів Хантер.

— Недарма ж я його тягав, прикрий краще.

Хантер влупив пару разів з автомата, аби старий зміг висунутися й навести гранатомет на прохолодну землянку, а тоді гатонути туди, як у копієчку.

— Ге, недарма я його тягав. — Сивий нюркнув униз, бо танк рвучко смикнувся з місця — і він боляче стукнувся об метал коліньми. — Агов, служивий, помалу, не дрова ж везеш!

— А трактористів, — ошкірився по-столичному Хантер.

— Яка в сраку реабілітація? — казився Вітько від одного такого слова. — Ясно, що дихалка ще не відновилася, але ж я можу й по кухні, і біля кулемета.

— Та ти спочатку стань на ноги, — плакала дружина.

— Нахер ноги, я з рук стріляю. А на польовій кухні все з рук, — мало не плакав, бо ті гроші на курорт у Бад-Гофгастайні можна ж використати краще: надати допомогу якомусь іншому каліченому солдатикові. — А я й так загоюсь, для мене найкращі ліки — фронт.

Сказано, волиняк.

Вламати його вдалося лише за допомогою імплантів, тобто відновленням втрачених зубів.

Спершу він казився:

— Да за ці гроші можна ще когось прооперувати? Нахер мені ваші зуби?

Нарешті йому втовкмачили, що ці гроші відпускають адресно-персонально, що ніякої економії він зробити не зможе.

Бач, якийсь австрійський анонім через інтернет побачив, як Вітька в підвалі катують деенерати, як розмазують по стінах, і закордонний чоловік втратив спокій, сказано — австріяк, а потім своїми каналами почав відстежувати Вітька, передав гроші на викуп з полону, і лугандони випустили його з почестями.

— Персонально! — кричала до нього дружина. — Персонально, ідіот, — не могла на нього й дивитись, — це гроші на тебе, й ні на кого іншого!

— То познайомте мене з ним, — благав волонтерів Вітько, — хто він, цей багатій?

— Не можна, — відповідали ті. — Він інкогніто, така його воля.

Нарешті Вітько зламався, ну, що ж робити, а з іншого боку — імплантовані зуби — то також зброя, хтозна, може коли й згодяться.

Правда, тоді, коли його затягли в підвал у Стаханові-Стаканові, вони не згодились, бо їх вибили арматурою раніше. Славне, здавалося б, містечко (колишня Кадіївка, то комуністи усікли, що вона походить од релігійного татарського чину, і перейменували).

Бив особисто Чума, такий собі єсаул зі станиці Роздорівської на Дону, славної й тим, що там жив, здається, Шолохов, чи Калінін, чи ще хтось.

Чума справедливо гнівався, бо Вітько уперто відмовлявся говорити російською мовою.

— Російським суржиком!

— Што?! — тетерів той. — Ну ти пасматрі на етово х..! Нілочка, гдє ти такого іщо увідіш?

Нілочка хихотіла на весь підвал, щиро не розуміючи.

— По-вашому — нарєчієм, — затято упирався Вітько, а його — прутом по зубах.

...Словом, запакували Вітька в літак і повезли в Альпійські цілющі гори за наказом таємного мільйонера, той ще й досі осягти не міг: як це гатити прутом людину та ще й знімати на телефон, не стримуючи регіт?

Там Вітько остаточно отетерів, аж навіть почав дякувати жорстокій долі за катування — а як би він опинився в цьому раю? День перебування тут коштує більше, аніж заробив за все своє життя...

Дуже радів, що природа нагадує рідні Карпати, там він колись побував у турпоході, й дитячі спогади несподівано живили його краще за антибіотики. Щоранку кидався до дзеркал: чи не стухли ясна, які там ясна, коли оно щоки набубнявіли, наче він горіхів напхав.

Вітько аж бажав перетворитися на привида, аби не зачепити чого, бува, чи не наступити, і навіть коли всі зуби було вставлено, він з насолодою боявся, бо «скіко один такий зуб коштує».

...А чого коштує чуйка?

Ось питання — отак і того разу: коли волонтери привезли саморобного дрона і вирішили запускати, то зробили з цього натуральне