Читати книгу - "Місто собачих снів"

Кутузов був правий – наше життя є серією випробувань. Це випробування я не пройшов. Я зламався, я не можу змусити себе щось зробити. Я не можу зробити навіть щось таке, щоб примусити себе до чогось…

Я не хочу. Я не вірю. Я не бачу причин.

Я не маю права на наступний рівень. Все спочатку.

…А може Сенс є аморфною величиною? І трансформується відповідно до зміни нашого світогляду. Щодня, щоранку, щомиті! Вчора одне, а завтра – інше…

А, може, Сенс витинається з тих речей, у які ми віримо? І буде нам по Вірі нашій?…

Може і так.

Хто його знає…

От тільки у що ти тепер віриш, містер Климовський?

Х..то його знає…

А вірити так хочеться! Вірити у щось Високе, Світле і Чисте… Чим більше багнюки навколо, тим більше душа прагне знати, що все-таки десь є Місце. Місце, де це Високе, Світле і Чисте – не просто абстрактні поняття, не порожній звук… Де слова мають зміст, а вчинки – мету. І немає поруч цієї огиди, немає людських моралістичних законів і немає докорів власному “Я”…

Гриня зітхнув. Наразі є лише Місто. Місто, в якому ти, немов безпородний пес, виляєш хвостом в присутності усілякої сволоти заради обгризеної кості і ганяєшся уві сні за золотими метеликами… Місто Собачих Снів. Місто “борисів” і “салатових”. Сумно. Бо в Місто не потрібно вірити, воно є. Ось воно! За цим вікном, на теплих вечірніх вулицях, бігає в парках з дітворою, бухає, курить гаш, трахається, кашляє, зайобує всюдисущою рекламою, жмуриться разом з котами на оранжевий сонячний диск… Стоп! Воно навіть тут, в кожній квартирі, хрипить і підсміюється в телевізорах і сусідських оселях! Воно з нами! І наврядчи воно „за нас”…

Гриня вирішив відволіктися від поганих думок і послухати Михася. Він одразу про це пошкодував.

– …Мене мої студенти запитують: “Михайло Романович, де ж ваша Група? Що сталося?” – розпинався Михась. – Я відповідаю, що ми зараз працюємо над альбомом, тому ніде не виступаємо… Вже аж незручно… Я все розумію, але чотири місяці пройшло як-не-як.

Михайло Романович став Грині огидний.

– А чого ж ти, бля, правду не скажеш? Чого ти соромишся?! – Климовський справді розізлився. – Скажи, що так, мовляв, і так… І тепер в нашого фронтмена депресія! Де-пре-сі-я-а-а! Я, матір вашу, не залізний! Звикли, що в Грині все окей! Гриня, позич до зарплати! В Грині ж “бабло” завжди є! Гриня, дай подзвоню, в тебе ж мобільник! Гриня в нас ого-го! Пацан пацанячий! Та пішли ви всі в жопу!.. Ти поспівчувати прийшов? Так сиди і співчувай! Чого ти мене тут лікуєш?! Що ти триндиш про загнивання Групи?! Лектор довбаний! Ти казав про користь праці? Іди, працюй! Чого ти не працюєш?! Іди і грай свої партії! Ти, бля, місяці рахуєш? Теж мені правильний знайшовся!

Михась підхопився.

– Я не ображаюсь на тебе, Гриня, – з притиском сказав він. – Давай, вибирайся зі своєї депресії, чувак. Бувай. – І вийшов в коридор.

Гриня враз охолов. “Дарма я так, – пошкодував про свій гнів хлопець. – Хто знає, можливо, на його місці я говорив би те саме…”.

– Ти куди зараз? – запитав Климовський, поки Михась взувався.

– Іду працювати. Грати свої партії, – не піднімаючи голови, буркнув той. „Ще й іронізує, сучий кіт”, сумно подумав Гриня. Михась врешті-решт впорався зі шнурівками і підвівся. Натягнув куртку, подлубався в кишенях, дістав ще одну пачку сигарет і простягнув її Грині. – На, я собі зараз куплю. Тримайся, чувак. І включи нарешті мобільник. До речі, Маркіта тобі привіт передавала… Просила зателефонувати. Ти, виявляється, її теж зараз цураєшся. Подзвони їй, Гриня… Вона місця собі не знаходить. – Михась помовчав і додав: – І, може, справді намагайся не пити…

– Добро, – збрехав Гриня.

Хлопці потиснули одне одному руки і квартира № 98 виплюнула у вечірнє Місто Михася, який, між нами кажучи, так нічого і не зрозумів.

…Довго ще в той вечір напівтверезий Гриня дивився у вікно на Місто. Зло допивав з горлечка „заначені” на чорний день півпляшки горілки, курив, зітхав, плакав, розмовляв з кимось невидимим і допитував його про Сенс. Згадував старого Кутузова, Юльку і намагався щось зрозуміти. Обіцяв собі, що при нагоді зламає щелепу “цьому козлу Борису”. І не тільки щелепу. Потім з невідомих причин передумав… Та і не видно його, Бориса цього мерзенного. Батько щось таке казав, що скоро він і не з’явиться… Потім витягнув із запиленого кофра гітару, ніжно і обережно, немовби вона була із кришталю, провів правицею по струнах… Зітхнув і запхнув інструмент назад до чохла. Довго намагався згадати одну з власних пісень і, коли “фокус не вдався”, дуже розстроївся. А як була викурена остання сигарета, Гриня нетвердою ходою підійшов до вікна і зі словами “Давно треба було покинути цю гидоту”, пожбурив запальничку у вечірні сутінки. Туди ж полетіла попільничка зі зграєю недопалків і порожні пляшки. Гриня потягнувся, розправляючи затерплі м’язи, глянув у зоряне небо і тихо сказав:

– Дай мені сили, якщо вже Дав розуму… Дай сили почати все спочатку… Дай мені сили не зректися, не забути і не зійти! Навіть так нічого і не зрозумівши, все рівно! – Хвильку подумав і ще тихіше додав: – Будь-ласка…

А потім довго дивився у вікно на Місто.

А Місто дивилося на нього.

Кінець

Місто не любить героїв. Не любить Особистостей. Інколи Воно ненавидить навіть тих, кого любить; і лише граючись, дає людині (само?)повагу і суспільне становище – бо ж як відомо чим вище злетиш, тим болячіше падати.

І щомиті, щосекунди Місто вбиває Їх. Рівняє, міряє і стриже усіх під одну гребінку. Будь як усі! Бо ж чим хто гірший? Бо ж чим Ти кращий?! Доведи. Ну, ну… Ага, загнувся! Я вже таких сотні бачило. Слабка ти, людино. Людинко.

І твоя хвалена власна думка – це взагалі не розкіш, ти помиляєшся. Хоч її тепер теж купують за гроші. За “бабло”. Ось так. Привіт, дурники!

Тож цілком очевидно, що Особистість також ненавидить Місто – скільки можна проштовхуватися ліктями крізь сіру трясовину, для якої, фактично, це все і робиться? В чому сенс? У результаті (і якому?!) чи самій боротьбі?

Хтось забув одну важливу річ. Тільки сірість скеровує сірість.

Пам’ятай, Особистосте,