Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

Спершу оточуючі сприйняли це за передсмертне марення, а дехто сподівався, що Бог прийде визволити Ісуса. Однак той, ковтнувши оцту з губки, простягненої на списі, помер. Потім, як оповідає св. Матвій, завіса в храмі роздерлася згори донизу й стався землетрус. Завіса символізує відгородження безсмертного Бога від смертної людини. Відтепер віруючий може відчути присутність Бога в усьому сущому.

Будда, котрий сидить під деревом, заплющивши очі, перебуває в кожній речі, що означає: так, як ми відчуваємо себе, ми повинні відчувати інших. Любити — це впізнавати себе в іншому.

Якщо Бог плаче, то він мусить плакати в кожному з нас, інакше Його просто не існує. Англійський поет Вільям Блейк пише поему «Книга Тель», присвячену мертвонародженій дочці, щоб витіснити горе втрати. Ненароджена душа повертається у царство духу. Вона звертається до хмаринки, питаючи її, чому вона не жаліє, що ось-ось розтане. «Ні, я сумую, але мене ніхто не чує. Десь існує місце, куди повертаються ті, хто зникає тихо й безмовно». Тель розмовляє з черв’яком, таким нікчемним і сліпим, і дізнається, що і його любить Бог, і його життя має сенс.

Кожного разу Блейк здригається, побачивши нещасне дитя, дитя, що вмирає. Він наповнює містичні видіння людським теплом, як творець і як батько, і як Отець, для якого смерть може бути справедливою і несправедливою, раною і бальзамом. Права рука забирає, а ліва дає. І тому продовжує залишатись у брутальному світі, де чутливість, якщо й існує, то лише у вигляді гримаси, де матері вбивають власних дітей і в покірному отупінні йдуть на шибеницю.

У романі Дж. М. Кутзее «Містер Фо», в якому дія відбувається у XVII столітті, жінка знаходить в канаві брудний закривавлений згорток, а в ньому мертву новонароджену дівчинку. Вона оплакує її так як мати. Перед нею стільки ж жорстокості, скільки й за нею. Але ніхто не проклинає світу, бо в ньому є Бог, який оплакує кожне загибле створіння, навіть, якщо воно жодного разу не розплющило очей. Цієї миті хтось також вмирає — той, хто міг би жити.

Антігона заплатила власним життям, бо не могла пережити, щоб тіло її брата залишилось непохованим і неоплаканим. Земля — це останній притулок, у якому нікому не можна відмовити. У Середньовіччі вважали, що смерть робить всіх рівними, перетворюючи тіла на однорідну субстанцію. Але пам’ять повертає нерівність, бо вона сильніша. «Я жив лише у гомоні вогню, Із запахом його тепла. Я був мов корабель, що тоне серед криг».

Тепло і холод, світло і темряву лише смерть може об’єднати в одну стихію. Хмарка, ніким не помічена, розпливається в небесній блакиті чи краплею падає на рукав… Відчай змінюється зворушенням, бо починаєш розуміти, що все на світі пов’язане таким чином, щоб ми могли його порівнювати, навіть ототожнювати з власним існуванням. І я раптом помічаю, що вірш Поля Елюара, який я пам’ятаю ще з ранньої юності, не про самотній зимовий вечір, а про всепоглинаючу стихію смерті. Хоча вірш не охоплює всього: у ньому немає такої характерної для європейської традиції згадки про смерть як сон чи про життя як сон, а мені хотілося, щоб він не був таким гарячим з одного боку і холодним зі спини. А втім, блиск і сяйво вірша заворожують, випалюючи почуття, спогади, тлін з його моторошним запахом…

Передчуваючи близьку смерть, хворий на рак, український поет Леонід Первомайський бачить з вікна чийсь похорон з «неприкаяними музикантами», вінками, «срібним автобусом». Це реальне, а може, нереальне видіння, викликає у нього жах. Він знає, по кому подзвін. Смерть притягує його, змушує простежити увесь сценарій міського квапливого похорону, а потім вчинити суд власному життю, так само квапливо вилущуючи з власної поезії золоті слова і срібні рядки, щоб бодай на мить відчути недаремність життя. І це таке людське бажання — ще трохи пожити, аби побачити весну, ще побути між людьми — від нього здушує горло. Ми не знаємо ні дня, ні години нашої смерті, а все інше уявляємо надто добре. Тому завжди існує незавершеність буття, яку так тонко відчували люди зі Сходу, доки у їхній світ не увірвались жорстокість та рабство.

З тьми «невідомого» з'явивсь я на світ, і перший віддих, і перший рух мій в темряві материного лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці закривають тебе від мене і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь у нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю ймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.