Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Будуть палити? — спитала Рутенія.

— Еге ж, — знову підтвердив Золота і додав, — та з вогнем ми впораємося. Дивися на небо.

Рутенія підвела голову. Небо було чисте і безхмарне. Сонце світило, немов забувши про те, що вже осінь. А може, воно так намагалося останніми зусиллями втримати літо. Охоронці підштовхнули їх у спину, мовляв, ваша дорога — до хмизу. Розчищеними стежинками їх підвели до самих стовпів, після чого прив’язали. Золота щось шепотів.

У мить, коли мотузка торкнулася її рук, у неї нарешті з’явилася думка:

«Як я могла забути? Я ж могла прикликати полоза! От дурепа!» — але руки вже були зв’язані, а камінь — за пазухою.

В цей час охоронець опустив свій смолоскип у хмиз — і той весело спалахнув жовтими язичками. Повіяло жаром, горло і ніс одразу забилися димом. Рутенія спробувала заплющити очі й зосередитись на камені. І він відповів! Спочатку легким теплом, потім пульсацією. Він діє! Зараз прийде полоз, і врятує нас! І в цей час у голові пролунав Горинів голос:

— Я не можу пробитися до Суронжу. Сильні закляття! Візьми моєї сили! Цього замало, але більше передати не можу!

І Рутине тіло сповнила сила. Вона більше не відчувала ні жару, ні болю, хоч вогонь уже підступив до ніг і почав палити одяг. Вона розірвала руками пута.

Золота закінчував своє шепотіння, посилюючи голос — тепер його чули навіть охоронці:

— Рви пута! — вже звертаючись до Рутенії, крикнув Золота.

Та миттю повернулась і одним порухом порвала ремінці, що стискали Золоту. Він же нігтями провів по руці — з неї на вогонь зацебеніла кров.

Охорона, запізно зрозумівши, що відбувається, кинулася було до бранців, та щойно Золота порвав собі вени, як на чистому небі з’явилася чорна хмара, з неї полився рясний дощ. Він миттю залив вогонь. Кров з Золоти лилася все дужче, а дощ припустився і перетворився на град. Градини немилосердно били охорону, і ті з криками носилися подвір’ям, доки не зрозуміли: єдиний спосіб сховатися — втекти у приміщення.

Коли подвір'я спорожніло, Золота спробував затиснути руку, щоб перекрити кров, та сил не було. Бліде Золотине обличчя повернулось до Рутенії, і він зміг лише сказати: «Вибач, я намагався…» І впав додолу. Рутенія кинулась до нього, перед тим звільнивши чугайстра. Потрібно було перев’язати руку. Віт простягнув їй свої пута. Та щойно зупинили кров, як припинився і дощ.

Охоронці з недовірою виходили зі схованок, оточуючи бранців. Тепер їм уже точно нікуди втікати. Якщо вони й мали шанси з живим Золотою, то з його непритомним тілом їм не відбитися, якою б сильною не почувалась Рутенія.

Воїни стискали кільце. Віт із Рутенією стали спина до спини.

У Добровіна було обмаль часу. Хвиля викрадень прокотилася Словунією. Викрадали обереги міст. Все почалося з Суронжу, а за кілька днів було викрадено обереги зі столиць Скреви, Древії і Полевії. З князівств прибували посли-відьмаки з проханнями про підмогу. Добровін у намаганнях зберегти таємницю і водночас розкрити злочини забув про їжу і сон.

Купа часу йшла на збереження спокою слов’ян. Скревлян і древлян вдалося заспокоїти, а от полян — ні. Полевія завжди була неспокійним князівством. Пнулася до самостійності, незалежності. А тут випала така можливість зіграти на слабкості Старшого Князя! І саме під час розмови з полянським відьмаком зачувся гомін, крик, брязкання зброї.

Добровін, вибачившись перед гостем, вискочив у коридор, і там був збитий з ніг якоюсь низенькою істотою. Обоє полетіли шкереберть, а тут приспіла і сторожа. Вона оточила клубок із Добровіна та цієї істоти, що борсалася в складках відьмакової просторої одежі. Коли нарешті Добровін зміг підвестися, перед ним постав…

— Злидень у замку! — вигукнув відьмак, і заніс було руку, щоб кинути охоронне закляття.

Сторожа наготовила сулиці,