Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

Я дивився на нього в колисці й коли він починав ходити. «Куди ти лізеш, — казав я йому тихо або повторював у своїй голові, — куди ти лізеш, дурнику? Ти справді хочеш влізти в цю багнюку, в цю рутину, де батько труїть сина, син — онука, онук — правнука, і кожен в інший, більш витончений спосіб; чи ти справді хочеш продовжувати цей шлях страждання?» Ну і ось, будь ласка — дифтерит. Недурний хлопчик.

А все-таки мене вразила ця мала смерть. І вона сиділа в мені, коли я прокидався і коли лягав спати, в нерегулярному ритмі роботи, їди, несподіваних западань у сон і раптових пробуджень, коли я почувався так, немовби щось хапало мене за волосся й тягнуло до фарб і пензлів; у кожній із цих окремих миттєвостей ця мала смерть пульсувала в моєму тілі, як роз’ятрена скалка, уламок кулі.

І річ не в жалобі — я не встиг до нього звикнути, а те, що він мав друге ім’я на мою честь, багато не означало для мене — скоріше в усвідомленні того, що він ухилився від усього цього, викрутився, шубовснув у смерть, як білий камінець у чорну, застояну воду; я просто йому через це заздрив. Що це не зі мною сталося, коли я був у його віці — маленький, наче лялечка, рожевий, заслинений, навпомацки рухаючи пальцями, несвідомо блукаючи поглядом.

Наскільки простішим було б моє життя: кілька днів, тижнів, можливо, місяців, присвячених на роботу кишок. Я не знав би навіть своєї родини, був би глухим до слів своїх близьких, а вони були б глухими до мого белькотіння. І ніяких тобі дружин, власних дітей, жодних романів і жодних картин, жодної власності, купування і продавання; всього лише буття нетривкої кишки, яка попрацює трохи і здохне. А зі мною зникли б і Маріано, і Маріаніто, і ще багато людей, яких моє необачне виживання прирекло на появу у світі.

Я малював і, малюючи, заздрив йому. Я думав: як би це було, якби я був таким, як він. Замість того, щоб стояти біля стіни і накладати на неї фарбу широким пензлем, я займався б нерухомим лежанням у труні. У моєму масному м’ясі роїлися б личинки, крізь мої очниці проходили б сколопендри, а між дрібними кістками бігали б стоноги. Ніхто би не переймався тим, на кого я схожий, я не переносив би схожості батьків і дідів на дітей і онуків, оскільки був би схожий лише на решту напіврозкладених тіл, на всіх моїх братів і сестер: Антоніо, Еусебіо, Вінсенте, Франсиско, Ерменґільду, Марію де Пілар, які обжерлись олив’яними білилами, як отруйними цукерками.

Не те, щоб я малював щодня. Я не мушу, бо з цього не живу. У мене вихідні дні. Вони починаються так, як і будні, вставанням з ліжка, і закінчуються так само, як вони, ляганням у ліжко. Жодного лежання в барлозі, втупившись поглядом у стіну. Я вже надивився на стіни — і тоді, колись, у шматок тріснутого білого тиньку над подружнім ложем щасливих молодят, Хав’єра та Ґумерсінди, і тепер, коли оглядаю зблизька те, що за мить зникає під фарбою: гладкі та шерехаті фрагменти, краї, пори, в які просотується, які заклеює лискуча, мокра зелень. Що ж тоді, якщо не лежання в постелі та витріщання в стіну? Я міг би, як то старі люди, обробляти землю, вирощувати артишоки, полювати на птахів і зайців. Маріано був би в захваті, якби я зайнявся садом, городом, покрикував на садівників, робітників, наказав копати ями, зрошувати, будувати якийсь фонтан, садити все рядочками.

Але я лише гуляю. В гулянні багато необов’язкової радості, навіть якщо так само тепло, як останнім часом, і людина трохи задихається і спітніє. Можливо, я й не розумію отих забаганок старого та молодого, того пригноблення землі, переробляння, садження, вирощування, — але розумію радість від гуляння своїм власним шматком землі. Це мій шматок, я маю документальне підтвердження. Зайді я можу сказати: покинь мою землю. Ти її топчеш, а я цього не хочу. Я можу по ній ходити з палицею в руці і махати палицею, і спостерігати за пралями на Мансанаресі, дивитися на поля на віддалі, що сяють на сонці, як розпечений шматок вапняку.

У такі дні ніхто не приходить. Узагалі ніхто не приходить, навіть у робочі дні, а якщо й прийде, то Феліпе отак стане на порозі й скаже, що хазяїна нема або що хазяїн зайнятий, та й по всьому; я можу малювати далі, якщо це не Маріано або Ґумерсінда — їх треба прийняти. Відірватися від стіни, злізти з драбини, відкласти пензель, обтрусити руки. Стежити, щоб вони не доторкнулися до свіжого, найкраще не пускати їх до нового крила — ні на перший поверх, ні на другий. Але у вихідні нікого не треба було випроваджувати, нікогісінько, немовби всі на цей час звільняються від Хав’єра Ґойї, немовби він звільнявся від світу, а світ від нього. Я можу тоді спокійно ходити пагорбами та полями, спостерігати за ящірками й засохлими травами. За камінням. Кожен другий камінь має обличчя, певна річ, усі соромляться це визнати; вони знали це в дитинстві, а потім засоромилися. Решта каменів теж мають обличчя, тільки глибше приховані — схожі на людей, не всі вони відкриті. Тому я так здивувався, що цей чоловік потрапив до мене якраз у вихідний день, після передобідньої прогулянки, після їди, коли я саме встав з-за столу й готувався до сієсти.

Він увійшов задиханий і навіть не назвався, лише дістав з-під пахви великий пакунок. «Ось ці листи!» — сказав він так, немовби надав мені докази чогось, немовби проголошував мені вирок або остаточну істину. Ну, я й запитав, які листи, що за листи, чиї листи. «Як це що за листи? Як це чиї? Це листи вашого батька до мого дядька!» І дивиться на мене, моргає оченятами, луп-луп. Бо