Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що? — перепитував небайдужий парубок.
— Я вбираю нічну сорочку, ту, що мамка для мене своїми манюніми руками вишила, а наверх, Саво, натягаю пальтечко оте, в ромби, що в ньому перед заміжжям ходила, і хустку на голову зав’язую, ту, що мамка мені в сумку непомітно поклала, коли ми до міста виїжджали. Ще сказала тоді на вухо: «То хрещонка Секлетка мені подарувала, коли я у свою хату перебралася, пам’ятай про це, птасю, не забувай доми, доню, і хай у новій оселі тобі буде так само затишно, як було в нашій…» А я частіше забуваю, Саво, ніж згадую. Але коли згадую, чи то… не просто згадую, а коли тужу за матір’ю, за нашою хатою, за садком і за бабою Секлеткою, то вдягаюся у ті свої дівоцькі сільські вбори й так ходжу… По хаті ходжу, — уточнювала відразу. — Бо куди я в них вийду?! Щоб, борони Боже, побачив мене такою хтось із Матвієвих знайомих?! Ні, я не можу так його підставити. Я не можу так йому нашкодити. Тож я собі вдома так ходжу. А тут місця вистачає, тут кімнат ого-го — на цілих три поверхи!..
— І ще один секрет тобі, Саво, відкрию, — шепотіла у слухавку. — Коли я зачинаю плакати, то на кухню біжу. Кран із водою відкручую, вода шелестить, ото тарілки полощу чи бокали, так, наче вони не дуже добре вимиті… Хоч і вимиті… добре… Отоді я собі плачу… Тоді ніхто не винуватить, що я істеричка…
«І останній секрет, Саво, — ворушила губами, аби ніхто не чув, говорила в пустку. Чи, певно, до себе. — Мамка завжди казала, що моя родимка на щоці, ця, що в формі серця, — солодка. Добре розумію, про що вона казала. Ясно, не про справжній солод ішлося, а про інший. Але Матвій жодного разу про ту мою плямку не згадав, нічого ніжного про неї не сказав. Бо вона, певно, йому геть ніяка. Може, й немила. Він її і помічає рідко, не те що смакує нею чи хоча б погляд солодить…»
***
— Дивний чоловік цей Доброжанський, — буркнув якось Сава після однієї з таких от коротких, але емоційних і відвертих бесід із Чеславою.
Він і сам частіше говорив із собою, ніж з русалкою. Її він слухав. І жалів. До глибини душі…
«Ти тільки бережи себе», — казав Чеславі наприкінці кожної розмови.
На що отримував: «Що ти, Саво, так, як береже мене Матвій, ніхто й ніколи не беріг! Навіть мамка!»
«Ох», — тільки й зітхав Нагорний.
Бо щось не те говорила його співбесідниця. Але що мав сказати їй натомість?! Чим мав зарадити війні, яку вона затіяла з власною совістю, зі своїми сутністю та природою, з деревом, що росло в ній і яке вона так невпинно з себе викорчовувала?! Що мав робити поліщук? Хіба любити… Щиро і таємно… Аби ніхто його запалу не відчув, про надії не дізнався — не сполохав наміченого й жаданого…
Сава кохав Чеславу всім серцем. Тільки-но повернувся з лікарні додому, як почав сумувати за їхніми вечірніми розмовами, що минали невимушено, безпосередньо й непомітно. Він ревнував її до Доброжанського — зрозумів це, коли вже вдома роздумував над лікарняним життям, над усім, що з ним відбулося… А дядько Микола, той сивобородий чоловічисько, помітив Савине захоплення золотоволоскою ще раніше, ніж він сам! От що значить — досвід! От що значить — життя прожити!.. Та ще й витримавши всі випробування, які на тім «полі» траплялися…
Коли «добрі» люди донесли Саві про зраду його коханої Лілечки, знаної в окрузі своєю чарівною вродою, він, авжеж, здивувався. Але не так, як здивувався б хто-небудь інший на його місці. Він чудувався ось чому: який же добрий до нього Бог, як же мудро Він розпорядився, щоб отак доречно кохана йому зрадила. Бо Сава однаково поставив би крапку в тих стосунках, адже в його серці оселилася інша дівчина. З довгим волоссям і з шоколадним серцем на щоці…
І навіть тоді, коли Чеся зателефонувала після кількох місяців мовчання й захоплено розповіла про щасливе заміжжя, що впало на неї, мовби град на село серед ясного літа, Сава тримався спокійно. Йому залежало на тому, щоб ця дівчина посміхалася. Аби вона не плакала так часто, як робила те під час їхніх вечірніх розмов у лікарні — невимушених і щирих, швидкоплинних і, знай, незабутніх.
***
— Ма! — видала односкладно Ярославка, падаючи просто перед Чеславою.
Дівчинка зачепилася за каменюку, що невідь-звідки взялася посеред, здавалося б, упорядкованого дитячого майданчика. Дитина скривилася до плачу, однак, побачивши неньчині руки, що простяглися до неї з готовністю погладити та приголубити, хутко заспокоїлася.
— Ярко, кицю моя, ходи сюди, ходи до мами, — залепетала любляче Чеслава.
Вона взяла малечу на руки і почала співати. Колискову. Ту, яку ще від матері чула, — про котика сіренького. Саме під неї Ярославка залюбки засинала.
І вкотре відчула Чеся: не розсипається стовбур у її середині на друзки, тримається купи. Як би вона не старалася, як би не руйнувала, а щось удержує його і зберігає. Так, ніби якась стороння сила без Чесиної на те згоди дбала про її внутрішню цілісність, про її самобутність. І звідкіля та поміч бралася? Може, і з власних думок, що їх вона так поспішно відганяла…
Згадала щойно про своє останнє переінакшення, коли в одну мить вирішила відрізати довгі, аж до стегон, коси й перефарбувати себе на чорнявку. Бо почула, як її Матвій обсипав компліментами якусь безтурботну й безшабашну, як сказав, коротко підстрижену, мов підліток-шибеник, брюнетку з телевізора.
«А ще мені дуже подобаються
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.