Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

до кінця вечора запасу глупоти, від якої стовбурчиться комірець його сорочки і надимається його біла камізелька». — «Як на мене, і Берґотт, і моя дружина дуже суворі, — проголосив Сванн, який удома обіймав «амплуа» резонера. — Я розумію, що вам, мабуть, не дуже цікаво з Норпуа, але якщо дивитися під іншим кутом зору (Сванн колекціонував курйози), то він фігура досить цікава, досить цікава як «коханець». Коли Норпуа секретарював у посольстві в Римі, — додав Сванн, упевнившись, що Жільберта не чує, — він божеволів за своєю паризькою полюбовницею і примудрявся двічі на тиждень їздити до Парижа, аби перебути з нею дві години. Треба віддати їй належне. Це дуже розумна жінка, а тоді ще й лишала вродою, тепер вона вже матрона. Після того він мав ще багатьох інших. Я б розумом стерявся, якби моя кохана жила в Парижі, а я стримів у Римі. Нервовим людям треба закохуватись у «невеликих пташок», як мовить простолюд, щоб матеріальні розрахунки ставили кохану жінку в цілковиту залежність». Тут Сванн усвідомив, що я можу прикласти цю максиму і до нього з Одеттою. А що навіть у людей вищого порядку самолюбство зостається з біса чуйне, навіть коли вони з вами начебто буяють високо над практичним життям, то Сванн пройнявся до мене гострою нехіттю. Це далося взнаки у стурбованому погляді. Але він не пустив пари з уст. Та й не дивина. Коли Расін згадав — утім, це найсправжнісінька вигадка, хоча такі речі в паризькому житті трапляються щодня, — при Людовіку XIV Скаррона[102], найпотужніший на світі король не сказав того вечора поетові нічого. А назавтра поет попався в неласку.

Але та чи інша теорія вимагає, щоб її було викладено цілком, і Сванн, протерши роздратовано монокля, доповнив свою думку словами, пророче значення яких до мене тоді не дійшло, і застереження, що крилося в них, пропало марно: «Утім, таке кохання, — сказав він, — небезпечне: залежність жінки присипляє ревнощі чоловіка на якийсь час, зате потім ревнощі розпалюються ще дужче. Доходить до того, що жінкам створюють якусь темницю, — так у в'язнів горить і вдень і вночі світло, щоб легше за ними стежити. Зазвичай розв'язка буває драматична».

Я повернувся до маркіза де Норпуа. «Не вірте йому — він злоріка», — промовила пані Сванн із притиском, який, здавалося, то більше підтверджував мої підозри про обмови її з боку маркіза де Норпуа, що Сванн кинув на дружину докірливий погляд, наче бажаючи її зацитькати.

Тим часом Жільберті вже двічі нагадували, що пора одягатись, а вона все ще прислухалася до нашої розмови, сидячи між матір'ю й батьком і ніжно тулячися щокою до його плеча. Здавалося, між чорнявою пані Сванн і цією рудоволосою дівчинкою з золотавою шкірою не було ніякої подібности. Але через хвилину ви розпізнавали в Жільберті багато рис — наприклад ніс, із раптовою і непомильною рішучістю стятий незримим скульптором, який працює своїм різцем для цілих поколінь, — багато материних поглядів, рухів; якщо позичити порівняння з суміжної штуки, Жільберта нагадувала ще вельми приблизний портрет пані Сванн, яку маляр із колористичних вередів змусив позувати в якомусь частковому перевдязі венеційки, вирядженої на бал-маскарад. На Жільберті була білява перука, ба більше, з її цери витравлено все темне — аж, позбавлена чорних покровів, дівчинка здавалася майже голою, окрита лише світлом внутрішнього сонця; то був не просто поверховий грим, він в'ївся їй у плоть і кров; Жільберта виглядала так, наче зображувала якусь казкову звірючку чи бурлескно-травестійний персонаж. Руда цера походила у неї від батька, ніби природа, створюючи Жільберту, поставила перед собою завдання: поступово переробити пані Сванн, але не мала у своєму розпорядженні матеріалу іншого, ніж Сваннова шкіра. І природа чудово зуміла скористатися нею, як червонодеревник, який намагається зберегти видимі потовщення й наростні. На личку в Жільберта, біля одного крила ідеально відтвореного Одеттиного носа шкіра напнулася з тим, щоб якнайкраще віддати дві Сваннові родимки. То була нова іпостась пані Сванн, зросла тут, біля неї, достоту як білий без зростає біля фіалкового. Але не треба уявляти собі розмежувальну лінію між двома подобами геть чіткою. Іноді, коли Жільберта сміялася, на її матерньому личку круглився овал батькового виду, ніби їх злили докупи, аби побачити, що вийде з такого поєднання; цей овал дедалі увиразнювався, як увиразнюється, формуючись, зародок, ішов навскоси, наливався й одразу ж пропадав. У Жільбертиних очах світився добрий, щирий батьків погляд; саме так вона дивилася, коли подарувала мені агатову кульку й мовила: «Це вам на згадку про нашу приязнь». Та тільки-но Жільберту питали, що вона робила, як у тих самих очах з'являлося збентеження, непевність, облуда, сум — достоту як колись в Одетти, коли Сванн питав, де була вона, і на відповідь чув брехню; ця брехня доводила коханця до розпуки, а тепер змушувала його, байдужого й розважливого чоловіка, одразу міняти розмову. Перехоплюючи такий погляд у Жільберта, я часто на Єлисейських Полях відчував неспокій. І здебільшого зовсім даремно. У доньки то був чисто фізичний материн спадок, і погляд її — принаймні отой збентежений — ні про що ще не свідчив. Вона просто не була на уроках або спізнювалася додому, а тим часом її зіниці поширювалися так само, як колись в Одетти, — зі страху, як би не випливло, що вдень вона приймала коханця або що вона поспішає на любовне побачення. Так дві натури Сваннового подружжя хвилювали, чергувалися, засягали одна в одну в тілі цієї Мелюзини[103].

Відомо, що дитині щось дістається і від батька, і від матері. Але поділ добрих прикмет і вад відбувається якось дивно; з двох добрих прикмет, які виглядають нероздільними в одного з батьків, у дитини дається взнаки лише одна та ще й поєднана з вадою другого, здавалося б, несумісною. Ба більше: вростання якоїсь моральної чесноти в супротивний їй фізичний ґандж часто є законом родинної схожосте. Одна з двох сестер запозичить разом із гордовитою батьковою поставою материну дріб'язковість; друга, розумом пішовши в батька, покаже цей розум у материній подобі: материн грубий носяра, горбастий живіт, ба навіть голос обернуться в неї на шати тої кебети,