Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

— Це, певне, прозріння, хоча я допускаю, що вона буває у музеях. Цікаво було б допильнувати (допильнувати — один з улюблених Берґоттових виразів, і багато молодиків, які в вічі його не бачили, підхопили цей вираз: то було якесь навіювання на відстані).

— Ви маєте на увазі каріатиди? — спитав Сванн.

— Ні, ні, — озвався Берґотт, — за винятком сцени, де Федра освідчується у своїй жазі Еноні й де вона робить такий самий порух рукою, як Гегесо зі стели на Кераміці, вона воскрешає набагато давніше мистецтво. Я говорив про Кори[98] з давнього Ерехтейону; признаюся, що важко уявити собі щось делікатніше від штуки Расіна, але ж у «Федрі» є вже стільки всякого… на одне більше, на одне менше… О, а потім ця маленька Федра шостого сторіччя справді прегарна, ця вертикаль її руки, кудері «під мармур», знайти це все не так просто! Тут куди більше античности, ніж у багатьох книжках цього роду, які охрещено «античними».

Оскільки Берґотт звернувся в одній книжці зі славетною орацією до давніх статуй, його слова в цю хвилину були мені цілком ясні і лише підгарячили мою цікавість до Берминої гри. Я намагався знов уявити її в моїй пам'яті такою, як у сцені, де вона підіймала руку на висоту рамен. І я казав собі: «Ось Гесперида з Олімпу, ось сестра однієї з чудових орант[99] Акрополя, ось що таке шляхетна штука». Але щоб ці думки могли скрасити мені Бермину гру, треба було почути їх із Берґоттових уст перед виставою. Тоді, тієї миті, як ця поза акторчина справді стояла вочу, в той час, коли цей образ жив усією повнотою реального життя, я міг би спробувати здобути з нього уявлення про давню скульптуру. Проте нині від Берми в цій сцені у мене зберігся лише спогад, уже незмінний, мізерний, як видиво, позбавлене підґрунтя присутносте, де можна копатися і звідки справді можна витягти щось нове, — образ, який тепер тлумачите пізно, він уже не надається до звірки, об'єктивного розбору. Заходячи в розмову, пані Сванн спитала мене, чи не забула Жільберта дати мені Берготтову книжечку про Федру. «Жільберта — вітер-дівка», — додала вона. Берґотт сором'язливо всміхнувся і сказав, що написане ним малоцікаве. «Що ви, цей шкіцик, цей маленький tract[100] — така краса!» — проголосила пані Сванн, прагнучи показати себе доброю господинею дому, прагнучи довести, що вона читала книжечку, а також прагнучи мастити медом Берґотта, але хвалити при цьому не все, а вибірково, щоб керувати його пером. І, як по щирості, вона справді надихала його, хоч і зовсім не так, як гадала. Зрештою між пишним салоном пані Сванн і цілим крилом Берґоттової творчости була така тісна сув'язь, що в очах теперішніх старих одне могло правити за коментар для іншого.

Я наважився поділитися своїми враженнями. Чимало з них видавалися Берґоттові неслушними, але він давав мені висловитися. Я заявив, що мені подобалося зеленаве світло тієї миті, коли Берма здіймала руку. «О, як цьому зрадіє декоратор, це щирий митець! Я йому перекажу, він дуже пишається цим освітленням. А я, признаюся, його не вельми вподобав, усе ніби плаває в якомусь зеленому розсолі, і маленька Федра — чисто тобі коралова галузка на дні акваріума. Ви скажете, що це підкреслює космічний бік драми. Воно-то, звісно, так. Але це було б доречніше у п'єсі, де все відбувається в царстві Нептуна. Я добре знаю, що там ідеться й про Нептунову помсту. Господи, я не наполягаю, щоб думали лише про Пор-Рояль[101], але ж Расін розповідає не про амури морських їжаків. Ну, та зрештою мій приятель так хотів, це все-таки дуже сильно і, по суті, гарно. Вам же сподобалося, ви зрозуміли, еге ж? Власне, ми з вами одної думки, його освітлення трохи безглузде, але принаймні це дуже мудро». Коли ми розходилися з Берґоттом, я не замикався у мовчанці, не нітився, не знаючи, що відповісти, як у розмові з маркізом де Норпуа. Це не доводить, що судження Берґоттові поступалися перед пословими, зовсім навпаки. Сильна думка передає опонентові частку своєї сили. Багата на якісь спільні духовні вартості, вона вкорінюється, вщеплюється у мозок її противника між споріднених із нею уявлень, що дає певну користь: з їхньою, тих уявлень, допомогою він доповнює ту думку, уточнює і поправляє, отож її остаточний варіант є якимсь спільним набутком обох сперечальників. Тільки думки, що, по суті, не є ніякими думками, думки хисткі, позбавлені якоїсь підпори, якогось пасинка у свідомості суперечника, саме такі думки той суперечник, відчувши під ногою порожнечу, не знає, чим крити. Докази маркіза де Норпуа (у суперечках про штуку) зависали в повітрі, бо були позбавлені змісту.

Берґотт від моїх міркувань не відмахувався, і я йому признався, що маркіз де Норпуа злегковажив їх. «А, старий дятел! — вигукнув Берґотт. — Він задзьобав вас, бо люди для нього це якісь кузьки та комашки». — «А ви що, знаєте Норпуа?» — спитав мене Сванн. «Він же нудний, як осіння сльота, — втрутилася пані Сванн, вона дуже дорожилася думкою Берґотта, а потім ще й боялася, що маркіз де Норпуа оббріхував її в нас. — Якось по обіді я озвалася до нього, але чи то він уже дуже старий, чи то має клопіт із травленням, тільки він прохарамаркав щось незрозуміле. Як на мене, маркіз потребує допінгу!» — «Авжеж, так і є, — підхопив Берґотт, — він часто відмовчується, щоб не вичерпати