Читати книгу - "Круглянський міст"

— Тихо! — перекриваючи гомону, раптом заволав Орловець.

— Мовчати! Коли ні диявола не розумієте!

Тоді люди, ніби щось відчувши, хутко затихли. Климченко почув лаянку і погрози, але вже скеровані німцем. Від розпачу він затаїв дихання поблизу від себе почув знайомий, такий по-доброму розважливий голос Голоноги:

— Що ж тепер поробиш! Стерпи як-небудь…

Ці помірковані, розважливі слова старого чоловіка, з яким у лейтенанта було стільки різного — і кепського, і доброго — якось несподівано ніби поставили в нім щось зрушене, збите на місце. Може, в них відбився той завсідний трудний Голонога, з яким чимало позмагався Климченко, — неперебірливий, терпеливий, податливий. Лейтенант внутрішньо рвонувся в протесті проти цього «як-небудь». Він не хотів «як-небудь», — він хотів бути або як досі для них, або ніяким. Протест цей охопив його, переміг усі інші почуття, лейтенант з новою силою, наданою йому злістю, скинув голову. Жадання довести свою невинуватість справою спалахнуло в нім — це був вихід.

Климченко жваво скочив, кинувся до згорбленого, в пом’ятій шинелі, Голоноги і шарпонув за дуло його автомат.

— Дай!

Голонога сіпонув плечем, незрозуміло моргнув запалими немолодими очима, але за мить опустив рукуі віддав з плеча автомат. Климченко, схопивши його, кинувся на схил. Раптом втративши вагу і, здається, розум, він рачки виліз із рову і по ниві ринувся туди, вгору, до висоти.

Ззаду стало тихо-тихо. Він не оглядався і не чув нічого. Всі на обриві наче оніміли, і ніхто не затримав його, не стрелив, лише за момент хтось вилаявся і затим над ровом здійнявся пронизливий молодий голос телефоніста Капустіна:

— Сволота! Це все вони, сволота!..

Якось приховано Климченко все ж чекав співчуття, навіть прагнув його, сам собі не зізнаючись у цьому. Гаряча, що відгіружувала, хвиля обдала лейтенанта з голови до ніг — і він раптом відчув, що ожив, що воскрес. А ззаду по мерзлій землі вже затупотіли ноги, — виходить, його не покинули, повірили; це повертало його до життя. Тепер були тільки німці, був проклятий Шварц-Чернов, і все в Климченкові розгонисто линуло туди, до помсти або смерті.

Тільки так само раптом усе й переінакшилося.

— Відставити! Всі стій! Назад! — ревонув ззаду голос Орловця, і вже майже вишикуваний на бігу ланцюг здригнувся.

— Климченко, назад! Усі назад! Бігом!

«Що це? Що це? Чому так? Навіщо?» — раптом знову з усієї силою запротестувало в нім. Але за кілька останніх секунд він устиг уже стати часткою цілого, як і всі, і мусив слухатись цієї команди. І він упав. Німці ще не стріляли, рота також, але зладжений біг десятка людей, що кинулися за ним, уже спинився, дехто попадав, а дехто поплентався назад у рів, з берега якого волав Орловець.

Тоді, знову віддавшися щемливо-тривожному в душі, Климченко підвівся і, волочачи за чіплянку автомат, пішов полем униз.

Автоматники добігали до рову й по одному зникали за обривом. Климченко, знову знесилений і понурий, з опалим серцем дійшов до берега, де був ротний, і відразу побачив його вже внизу, біля струмка, і з ним ще когось у білому кожусі, з пістолетом в опущеній руці. Обидва вони сторожко дивилися вгору, на нього.

Майже фізично відчуваючи ворожість їхньої мовчазності, Климченко марудно пішов з обриву. Знесилений, розтривожений, у непідперезаній гімнастерці, без шапки, зі сплутаним вітром волоссям, він тут особливо гостро відчув свою приниженість і свою біду. І все ж це було ще не найгірше. Найгірше сталося, певно, коли на середині обриву він упізнав у людині з пістолетом капітана Пєтухова, офіцера зі штабу полку. Мов укопаний, розривши підборами глину, лейтенант спинився.

— Підеш під трибунал! — хмуро сказав Пєтухов.

— За віщо? — тихо, про себе спитав він когось, хто не міг відповісти йому, і вигукнув гучніше:

— За віщо?

Але знову йому ніхто не відповів — ні Пєтухов, ні ротний Орловець, якій, стявши кощаві надбрів’я, похмуро дивився вбік, ні автоматники, що поставали на обриві скрізь по всьому схилі і напружено стежили за ним. Тоді він здригнувся, зрозумівши, що пастка за ним назавжди зачинилася.

— За віщо? За віщо? — закричав він, ледве тримаючися на голому стрімкому обриві. — За віщо, капітане, скажіть?

— Гаразд, Климченко! Розберуться, — незлісно сказав Орловець, зробив крок назустріч, але зразу ж повернувся назад і став збоку від Пєтухова.

«Розберуться!» Він уже знав, як це часом розбиралися. До того ж він побачив, як Пєтухов, трохи піднявши пістолет, зняв запобіжник.

Кличенко поволі опустив руки, автомат на чіплянці стукнувся об землю, і лейтенант вперше усвідомив його вагу. В той час — мабуть, також уперше — він виразно відчув, що надії всі обірвалися і що назавжди все скінчено.

— Ти переміг, виродку! — сказав він, бачачи перед собою загадково-крижані очі Шварца-Чернова.

Мовлено це було зовсім тихо, але в тій тиші, що запанувала в рові, його почули, і Пєтухов крикнув гучніше — нетерпляче і загрозливо:

— Взяти його!

Двоє приведених ним з комендантського взводу бійців нехотя полізли на обрив; видно було, що вони помітно боялися і весь час застережливо позирали на лейтенанта. Лізти було незручно, хлопці сковзувалися і падали, спираючись на руки. Климченко, ніби намагаючися щось вирішити і боячися, що не встигне зробити це, неголосно гукнув:

— Стій!