Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

Але народи наші здатні не лише на героїзм. Народи наші здатні на самопожертву.

Агенти хунти обібрали наших дітей, знищили природу, опустошили державну казну, поруйнували пам’ятники культури. І думали, що нам уже хандрець. А народи наші щедро трусонули гаманцями і вдарили по хунті фондами. Створили фонд захисту дітей, фонд захисту природи, фонд культури… І так далі. І тому подібне. Ще й на боротьбу за мир зосталося. Бо ми не можемо дозволити, щоб миролюбивий народ Гвінеї-Бісау ходив без штанів. Щоб дочки островів зеленого Мису не мали за що придбати дрантьового ліфчика.

Питається, де взялася у нас ця проклята хунта? При нашому «народному ладові»? При таких «світлих ідеалах»? При таких надійних органах?

«Внєдрілісь», як каже Вітя Царапкін. В науку — неуки. У Ради — безпорадні. Скрізь позалазили вчорашні компартійні архарівці. Бо дармоїдам всюди в нас дорога і пошана всюди дуракам. І вони розплодилися. Як одноклітинні. Дармоїд плодив дармоїда. Неук — неука. Пристосуванець — пристосуванця. Утробно-шкурницька генетика. Дурний начальник шукав собі ще дурнішого заступника. Вчений-неук — ще тупішого учня. З позицій державної безпеки.

Тепер перебудовуємося. На всіх рівнях. В усіх галузях. В усіх прошарках. Будуємо нову державу. Хто на ділі. Хто на словах. Хто на папері…

А хунта… діє.

Люди! До чого ми докотилися? За кожним словом: «бюрократія», «партократія», «апаратчики».

Будьмо добрими. Будьмо гуманними. Будьмо милосердними. Та й будьмо ж розумними. Якщо є апарат, то мусять бути й апаратчики. Якщо є всякі бюро — мусить бути бюрократія. А якщо є партія — мусить бути й партократія.

Та й уявімо себе на місці отого апаратчика.

Ми живемо. Їмо, п’ємо. Часом співаємо. Часом галасуємо. А він труситься. З думою про народ. Про нас тобто. Щоб ми правильно жили. Правильно їли. Правильно пили. Правильно співали, правильно дихали. І не галасували. А працювали. З ентузіазмом. З потроєною енергією. З думою про світле майбутнє.

Є серед нас несвідомі. Є невдячні. Ходять. Плещуть. Мовляв, у першу чергу про себе подбали. Собі зарплату підняли.

Не про себе! З думою про народ працівники апарату підняли собі зарплату! Аби було більше над чим труситися. Бо деякі вже починали пасувати. Висловлювали невдоволення: «На фіга мені це! Ти в народі душі не чаїш, над його долею трусишся, а він тобі копійки жаліє…»

Є серед нас явні вороги народу. Хоча б Ізя Чачкес. Великий реформатор. Каже: «В нас була тільки одна партія тому, що більше ми неспроможні були прогодувати…»

Це ми неспроможні прогодувати? Ми, які годуємо півсвіту недорозвинених там і — півкраїни недорозвинених тут? Тих, які «перебудувалися». Хоч один з них взявся за лопату чи став до верстата? Хоч один з них сів за трактор? Хоч одна вхопилася за коров’ячу дійку? А моню сьомає. І не дай, Боже, з причорнобильської зони. Щоб, не дай, Боже, не вкоротило віку. Бо відповідальний спеціаліст мусить відповідально ставитися до свого здоров’я. Щоб мати силу відповідально відповідати на відповідні папери…

Не прогодуємо… А хто ж іще прогодує, як не ми?

Будьмо добрими. І терпеливими. Будьмо справедливими.

Спеціальні цехи виробляли спеціальну ковбасу для спеціальних людей. Тобто для керівних. Тепер нема спеціальних цехів. Є цехи «лікувального харчування». Бо «спеціальні люди» поголовно хворі. Бо, тяжко думаючи про народ, вони додумуються до того, що ледве волочать ноги. Тож персональні машини — також не розкіш. Квартири «поліпшеного планування» — також не розкіш. Більше — клопіт. Троє людей і один кобель на території ста п’ятдесяти квадратів. Спробуйте такою мінімальною живою силою утримати такий плацдарм. Це ж треба поподвигати килими. Попотягати меблі. І треба їх ще й дістати. І треба на них гроші. Кобель зарплату не отримує. І треба, щоб ці меблі і ці килими були звідти. Чортзна-звідки. З Ямайки або Ямагути. З берегів Нілу або з берегів Брахмапутри. Щоб керівництво місцевої меблевої фабрики не могло звинуватити в «местничестве». Щоб кобель одного керівника, забігши в гості до кобеля іншого керівника, не піднімав зневажливо задню ногу біля ніжки серванта місцевої фабрики. Тим самим принижуючи авторитет вітчизняної промисловості…

Чи може думаючий про народ керівник звалити все це на голову простого трудівника? Замухришканого інтелігента? Ніколи! Совість не дозволить!

Отож не святотатствуймо. Мовляв, коли їм так важко, чого трусяться за свої посади? Чого так тримаються за владу? Тільки пролунав клич: «Вся влада — Радам!» — усі рвонули в Ради… Самоповисувалися…

Не самоповисувалися. Народоповисувалися. І це треба врахувати й оцінити. Що добровільно взяли цей важкий хрест на свої спини. З думою про народ. Про його світле майбутнє… Скромно задовольняючись темнуватим сучасним…

Сопартійнику і соідейнику! Час розплати настав! Буду тебе розкуркулювати. Скидай чоботи!

Нічого-нічого. Тобі ще принесуть. З підсобки універмагу. Або з того відділу, що «на трави». Ви всі — одного поля ягоди. Пропасти одне одному не дасте. А я босий до комунізму не дочалапкаю.

Вже до комунізму не треба?

Отак завжди. Тільки настроїшся, тільки звикнеш, тільки наберешся ентузіазму — вже не треба. Вже курс міняється.

Давай до теми. Ти весь час: «Партійне майно, партійне майно». Де ви цього майна набрали? Карл Маркс заповів? Чи Фрідріх Енгельс? А може, Клара Цеткін? Один відписав свій санаторій