Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

На крайовому з'їзді партії кадетів (травень 1918) Василенко ввійшов до складу головного комітету партії. В останній день роботи з’їзду у своєму виступі він наголосив на потребі створення самостійної кадетської партійної організації в Україні.

У своїх спогадах Дмитро Дорошенко писав про свою першу розмову з Василенком, тоді Василенко казав, що «…треба, щоб і при новому курсі політика держави зосталася національно-українською; треба, щоб нові форми української держави були заповнені національним змістом. Отже, від самих українців залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й вдержалася сама суть: національно-державна ідея українська».

Питання мистецтва були виділені в окреме управління, з підпорядкуванням його міністрові народної освіти, на чолі цього управління став давній друг і вчитель гетьмана — Петро Якович Дорошенко. Міністр Василенко був у дружніх відносинах з Петром Дорошенком, тому між ними не виникало непорозумінь. Гетьман писав: «Я особисто дуже любив доповіді Дорошенка, тому що це була єдина царина, де я, крім морального задоволення, не випробовував нічого іншого».

Петра Яковича Дорошенка не треба плутати із Дмитром Івановичем Дорошенком (1882–1951), що був запропонований на міністра закордонних справ на початку травня 1918-го і покликаний Скоропадським та Лизогубом до Києва з Галичини. По приїзді до Києва, через тиждень, Дорошенко стає в. о. міністра закордонних справ, а з 21 травня по 14 листопада 1918 року — міністром закордонних справ. Для того щоб стати міністром, Дмитро Дорошенко вийшов зі складу партії соціалістів-федералістів.

Дмитро Дорошенко (як і Петро Якович Дорошенко) походив із українських аристократів (козацьких шляхтичів) і був нащадком двох українських гетьманів XVII століття: Михайла та Петра Дорошенків.

Дмитро Дорошенко народився у Вільно (тепер Вільнюс), навчався в університетах Варшави, Петербурга, Києва. В українських колах Дорошенко вважався відомим істориком і журналістом та «свідомим українцем». Ще у 1903–1904 роках він узяв участь у діяльності Революційної української партії (звідки вийшли Петлюра, Винниченко, Порш), а з 1904 року перебував у еміграції на Галичині, у Німеччині та в Австро-Угорщині.

Із 1905 року Дорошенко перейшов на ліберальні позиції, ставши членом Товариства українських поступовців (ТУП) і кадетом, редактором низки українських видань, а можливо (немає чітких даних), членом київських масонських лож. Із початком Першої світової війни Дорошенко був обраний уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті, очолив відділ допомоги мешканцям Галичини та Буковини.

З квітня 1917-го Дмитро Дорошенко став членом Центральної Ради та, за наказом Тимчасового уряду, був призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Такий високий пост із рук Тимчасового уряду вказував на можливе масонство Дорошенка.

У серпні 1917-го, за наказом Тимчасового уряду, Дорошенко намагався сформувати «поміркований» кабінет міністрів (Генеральний Секретаріат) Центральної Ради, але розійшовся у поглядах на самостійність із Грушевським. Наприкінці 1917-го Дорошенко став губернським комісаром Центральної Ради у Чернігівській губернії.

Скоропадський писав, що у травні 1918-го він одержав листа від німецького генерала Гренера, у якому той прохав гетьмана не призначати Дорошенка міністром, вважаючи що той «австрійської орієнтації», але «зрештою інцидент улагодився» і Скоропадський зміг призначити Дмитра Івановича міністром.

Інший міністр Зеньківський Дорошенка вважав «коректним… не дуже розумним — у всякому разі в питаннях політики, стриманим і потайливим… честолюбним, нездоланно провінційним!» На засіданнях він «…звичайно відмовчувався — і видно було, що йому просто нічого було сказати». «Він був затятим українцем, але трохи зм’якшеного типу в сенсі шовінізму…» — характеризує Дорошенка гетьман.

Міністр юстиції та заступник прем’єра професор Михайло Павлович Кубинський (1871–1943) походив із шляхетського роду, що прославив Україну. Його батько написав український національний гімн «Ще не вмерла Україна…».

Михайло Павлович закінчив Київський університет і з 1905 року був професором права, спочатку в Харківському, а потім у Петербурзькому та Дерптському університетах. Чубинський відзначився як вчений-криміналіст, дійсний статський радник. 1906 року Чубинський став одним із лідерів кадетів, членом ЦК кадетської партії, а з 1907 року він уже заявляє про себе як «прогресист», з 1917 року — знову стає кадетом. Сам Чубинський деякий час співпрацював із Петлюрою, але був прихильником федеративного об’єднання України з Росією. Як масон Чубинський «працював» у харківській ложі до 1912 року, а потім у ложах Москви, Петрограда, Києва.

Тимчасовий уряд призначив Чубинського сенатором карного касаційного департаменту Росії.

Чубинському Скоропадський дає таку характеристику: «…кадет найчистішої води… У звичайний час був би прекрасним міністром юстиції, що залишається завжди на точці зору закону… Чистий українець… прекрасно розмовляв українською мовою, прекрасно знав українську літературу, задовго до революції писав з питань українською мовою… намагався завжди йти строго законними шляхами по справі відновлення суду… працював добре».

Зеньківський указує на Чубинського як на «владного, хитрого, розумного… безпринципного… талановитого та спритного» політика, що має «великий адміністративний досвід». Чубинський три місяці був міністром юстиції, після чого став сенатором. Скоропадський твердив про те, що Чубинського «українці не визнавали», за те що він був проти термінової українізації судочинства.

Міністр шляхів сполучення — інженер Борис Аполлонович Бутенко (7—1926) раніше працював директором Подільської залізниці. З перших днів свого головування у міністерстві він проводив тотальну українізацію міністерства, розробляв нову залізничну термінологію. Генерал Михайло Омелянович-Павленко у своїх спогадах твердив, що Бутенко «палкий націоналіст-самостійник».

Скоропадський згадував, що Бутенко «…був перший, що погодився бути міністром ще до перевороту. Тоді він багато мені допомагав. Я йому досить довгий час вірив… він далеко не крайній у своїх переконаннях, мені здавався людиною, не здатною замишляти щось проти гетьманства… Стосовно мене він завжди виказував велику відданість і люб’язність, може бути, занадто велику, так що іноді вкрадався сумнів, чи не бажає він цим самим прикрити себе від дорікань ззовні. Він був розумний і хитрий, думаю, знав свою справу. Надзвичайно активно боровся з більшовизмом, але разом з цим переходив у іншу крайність. Він цілком підпав під вплив групи українців досить низького гатунку, у якій перебував інститут українських залізничних комісарів… Він уявляв собі, що він ними командує, а вони його за «батька мають», насправді ж, як виявилося, вони в гріш його не ставили……. Про нього ходили завзяті чутки, що він замішаний у великій кількості махінацій, у корупції, у зникненні ешелонів із продовольством.

Міністра здоров’я лікаря Юрія Всеволодовича Любинського гетьман вважав за гарну